— Але ж ви також мудруєте.
— Я мудрую? — здивувався Кобялка. — Я лишень кажу, як воно є. О Боже всемогутній, скоро вже відпочину. Одягнуся в теплу гамівну сорочку божевільного, ляжу на підлогу затишної кімнатки, оббитої запобіжною стьобаною матерією, дивитимуся в стелю, дріматиму, думатиму про всіх тих паннусь, яких свого часу не притиснув, бо не пасувало, часом отямлюся, наблазнююся досхочу, викричу кілька найогидніших проклять — як польських, так і російських, які здавна у мене на язиці. Пане сусіде, в нас уже починають шанувати божевільних, як у Росії. Раніше, любий сусіде, хіба антиурядову погань запаковували до психіатра на дослідження. Мовляв, якщо ти проти народовладдя, то божевільний. Тепер — щось неймовірне. Порахуйте лишень, пане сусіде, скільки наших прем’єрів, секретарів, професорів марксизму-ленінізму гостює нині по дурках! У наш час психлікарні — це наче філії державних академій.
Кобялка явно насолоджувався візіями своєї подальшої кар’єри. Але в цьому самоствердженні бринів, однак, неспокій. Я мовчав, думаючи про власні справи, і це врешті пробудило в ньому підозру.
— А, може, я зле зробив? — забідкався він. — Що це дасть? Все одно стіну головою не проб’єш. Хіба я мушу рятувати світ? Чому я, а не, наприклад, Бохенек? Якось усе-таки жилося, навіть іншим людям міг допомогти.
— Бохенек теж роздягнеться, — безапеляційно сказав я.
— Думаєте? — зойкнув Кобялка.
— Ви коли-небудь придивіться до його очей.
— А при чому тут очі?
— Очі важать найбільше. Якщо вони такі боязкі, страдницькі, повні сліз, то це значить, що він роздягнеться.
— Багато б я дав, аби той сучий син роздягнувся, — зітхнув Кобялка. — Отже, гадаєте, що жалкувати не варто?
— Ні за чим не варто жалкувати. Ви тільки прискорили хід історії.
— О, хай йому чорт, — здивувався Кобялка.
У цю мить заскреготав замок. Двері легенько відкрилися, немов єдвабна фіранка, і увійшов Зенек.
— В ім’я Отця і Сина, — мовив він, здивований моєю присутністю. — Що ви тут робите? Там ваш обід вихолоне.
— Я гадав, що входжу до ресторану. Помилився.
— То треба було вийти. Вам справді не можна тут бути.
— Я не міг відкрити двері.
— Ви що, дитина? — він тричі зачинив і відчинив двері, немов штукар. — Ласкаво прошу.
— Як звати вашого шефа? — спитав я, не знати для чого.
— Це не таємниця. Жорж, раніше Жоржик. Коли був молодий.
Кобялка знову впав на вилинялий фотель, вибалушив очі, почав дригати ногами й харчати. Зенек подивився на нього з огидою.
— Нема чого придурюватися. Вас уже зарахували до психів. Був дзвінок із ЦК.
— Справді? — ожив Кобялка. — То дуже дякую.
— Нема за що.
Я підійшов до дверей, натис на ще теплу від Зенекової долоні клямку.
— Я вже можу йти?
— Хвилинку, — сказав Зенек і наблизився до мене, копирсаючись за пазухою. — Знаєте, я вирішив прочитати якусь вашу писанину. Шеф казав, що варто, а я вас полюбив. Звичайно, в мене ще немає вашої книжки, але ось мій записничок, то, може, залишите свій автограф?
І підсунув мені календарик з чистою сторінкою, на якій був тільки один запис: «Геня 63-24-71». Я розписався під Генею, а він потиснув мені руку.
— Бачу, вже не болить, — зичливо посміхнувся Зенек. — Я для вас, як для брата. Отой укол.
— До побачення, пане Кобялка.
Сусід печально посміхнувся.
— Я вже вас не побачу.
— Може, і я вас не побачу.
— Побачитеся, побачитеся, — добродушно засміявся Зенек. — У нас усі зустрічаються.
— Доброго вам здоров’я, — сказав я.
— Щастя вам, — відповів Кобялка.
Я був уже в дверях, коли Зенек знову поманив мене гвинтоподібним пальцем.
— Якщо ви дозволите. Я дещо маю для вас.
І подав мені оту коробку шведських сірників, якою покористувався шеф Жоржик.
— У нас ніщо не пропадає.
На нижчих щаблях іще чаклують, подумав я, нарешті виходячи з тієї почекальні. Ще пам’ятають давні часи і давні методи свого ордену. Колись були митцями, тепер стали філософами.
— Гей, ви знову не заплатили, — крикнула молода клозетярка.
Я повернувся до її службового столика, на якому стояв полумисок у ролі каси.
— Люба дитино, — мовив я. — Адже я виходжу з оцих дверей, а не з кабінки, дорученої вам у керівництво. Хочу також нагадати, що одного разу вже залишив тут тисячку.
— А, ну то вибачте, звичайно.
— Мене дивує тільки ваша ретельність. Така гарна, мила дитина — і така агресивна.