Колька покликав офіціанта. То був похмурий брюнет у заплямованій білій куртці. Злостиво чекав на наше замовлення з олівцем і блокнотом у руці.
— Взяв би рагу, — невпевнено сказав я, — але з чого воно, це рагу?
— Не знаю. Мене це не стосується. Є в меню — і добре. Що, маю залазити на кухню і заглядати по баняках? — заводився офіціант.
— Ви знервовані, — хотів я його задобрити.
— Вас це дивує? Всі жеруть, а я мушу працювати.
— То прошу рагу.
— Усе? Бо я не буду десять разів підходити.
— Дякую. Все.
Офіціант відійшов кудись у теМряву. Колька примирливо всміхнувся.
— Він завжди такий на початку. А над ранок виставляє гостям «Золоту осінь». До речі, вихилиш чарку?
— Спробую, — відповів я.
Він по вінця наповнив кришталеву чарку «білою», з імпортованої картоплі. Але з боків поверхнею чарки потекли сріблисті краплини.
— Ну, то не гаймося, — мовив Колька. — Шліфувальник різьбив кришталь від усього серця, тому протікає. За шліфувальника!
Ми обережно цокнулися чарками. В моєму рукаві вже було мокро. Мене аж пересмикнуло, але, зробивши над собою зусилля, я таки проковтнув пекучу рідину.
— А, може, стане краще, — тихо сказав я.
— Звичайно, стане. Чому б ні, — мовив Колька.
Оркестр заграв якийсь амбітний витвір сучасного вітчизняного композитора. У країні не вистачало валюти на гонорари зарубіжним авторам. Ніхто не протестував, усі вже звикли. Пари з паркету розійшлися до столиків. Я закрив очі, й мені здалося, що все, як тоді. Того вечора хтось так само грав на фортепіано власний витвір. А я сидів поруч із дівчиною, яка потім стала моєю дружиною.
— Здається, я звідкись знаю вас, — озвалася пані Гося.
— Я всім когось нагадую. Точніше, кожному я нагадую когось іншого. Так, ніби мене взагалі немає. Мене окремого, індивідуального, з власним неповторним генетичним кодом. Я є кожним, шановна пані, я рядовий перехожий, я трохи Колька, трохи офіціант, а, може, навіть, лестячи собі, скажу: я трохи ви, вельмишановна продуцентка «Переливання крові».
Щойно зараз я зауважив, що там і сям під стінами стоять покинуті транспаранти, власники яких, вочевидь, повтікали з демонстрації до «Парадизу».
— Це нова секта чи взагалі якась нова релігія? — запитує Гося.
— Вибачте, не дочув.
— Те, що ви кажете.
Стіни полупані, ржава позолота, зіпсоване освітлення блимає. Сучасність, що помирає від інфаркту. Блакитно-червоний півморок, переповнений злочинними пиками. Кожна мармиза — то смертний гріх. Кожен звук — блюзнірство. Ревіння в мурах, стугоніння в голові, завивання на горищах. Голос гніву Божого.
— Так. Є. Нарешті згадав.
— Що згадали?
— Звідки в мене похмілля.
Оркестр перестав грати і тут-таки запав у дрімоту. Просто музиканти поклали голови на інструменти та й сплять.
— Вип’ємо, — каже Колька. — Гляну, чому не несуть з кухні.
Тепер пішло гладко. Маслянка, сибірський еліксир, трохи кавказького вина, ну і наша вітчизняна картоплянка. Ще живу, але вже наздоганяю долю. Колька непевно підвівся з-за столу і рушив у бік таємничих присмерків кухні, де вартують невидимі духи нашої гастрономії.
— Ви контестатор, — півголосом каже пані Гося. — Я завжди уявляла собі контестаторів молодими й дикими, з довгим волоссям.
— Що ви хочете, режим постарів, і ми постаріли. Надто довго все це триває. Увесь цей спектакль хибує на розтягнутості. Драматургія вкрай слабка.
— Ви створюєте чи вже створили нову секту?
— Моя секта — це я сам. Я сам у кожному з вас. Бо мене реального, біологічного, з адресою й життєписом взагалі не існує. Живу, як вірус, як моральний вірус, або як бактерія сумління. А може, як мікроб розпусти. Йдеться про те, пані Госю, що я неприсутній, чи радше, що мене немає. Ви чуєте тексти з динаміка, заблукані хвилі з ефіру, ніким цілеспрямовано не трансльовані, просто якісь відлуння, рикошети ваших хвиль, одноманітний шепіт з Божої горлянки.
— Коли ви це собі видумали?
— Я цього не видумував. Це було одкровення.
— Сьогодні? Опівдні, коли гримнув артилерійський салют?
— Ні. Учора вночі. Тому в мене похмілля.
Крізь овальний просвіт я частково бачив гардероб. Пікусь саме вискочив на слизьку перегородку й, любовно дивлячись у мій бік, огризком хвостика подавав знаки, що він тут і чекає. Я показав йому, що ще не пора.
Виплинув Колька Нахалов, зарожевілий на один відтінок сильніше.
— Госю, шеф-кухар запрошує тебе.
— Вибачте, я на хвилинку, — жінка підвелася зі стільця, і тоді я побачив, що вона в штанах. Розповнілі жінки люблять ходити в штанах.