Довкола гуло, мов у долині Йосафата в передвечір дня останнього. Усі голоси зливалися в єдиний пронизливо-жалісний стогін. Згори, немов із чистилища, стежили за нами обличчя злих ангелів. Але то були всього лиш нешановані гості з провінції, ті, котрим пощастило оформити паспорт для виїзду до столиці у день найбільшого свята століття.
— З ким ти тут сидиш? — почув я глузливий голос.
То був Рисьо Шмідт, проте зовсім інакший. Він наче схуд, наче побільшало в нього сріблястого волосся.
— З такими, що мають грошву. Сідай, поставлять і тобі.
— Мені не треба, — сказав зневажливо і присів. — Можна? — показав на пляшку «білої» з імпортованої картоплі.
Налив у скляночку для води содової, випив і подивився мені в очі.
— Він помер, — мовив Рисьо.
— Коли це сталося?
— Його ще шарпають реанімаційні машини, але я знаю, що помер. Уже бачить Господа. Витріщився й надивитись не може. Він уже по той бік.
Музиканти раптово прокинулися й почали грати переінакшений варіант вальсу «На сопках Маньчжурії». Аби не платити гонорару. Мені зробилося ще печальніше.
— Я хотів би його побачити. Знаю, що він не сказав мені всього.
— Невдовзі побачитеся.
Підійшов офіціант з тарілкою.
— Ви замовляли рагу?
— Так. Дякую.
— Дайте талон на м’ясні страви.
Я витягнув цілу жменю, призначену на місяць.
— Можете забрати всі. Мені вже не будуть потрібні.
Офіціант звів брови.
— Ви що, мене за жебрака маєте? — спитав. — Можете віддати у фонд боротьби з колоніалізмом.
Старанно вибрав один талон, решту жбурнув переді мною на стіл. Лежали безсоромно, наче зневажена готівка.
— Вибачте, — сказав я.
Але він уже повертався на кухню, гнівно посунувши з дороги якогось провінційного клієнта.
— Він лишень так, — мовив я. — Колька обіцяє, що надранок почастує «Золотою осінню».
— Тобі справді не потрібні ці талони? — спитав Рисьо.
— Я вже давно не їм м’яса. Світоглядне рішення. Примха старого добродія.
— М’ясо дає силу.
— Мені вже непотрібна сила.
— А дівчата? Ти завше був на них ласий. Хоча в місті кажуть, що тільки й того, що ласий.
— Бачу, що ти маєш бажання, то забирай. Тобі знадобиться сила.
— Якщо хочеш, я можу взяти. Щоб не пропали.
Засоромлено розглядаючись навсібіч, він сховав червоні папірці до внутрішньої кишені. Якісь пари дриґалися на маленькій вільній місцинці паркету.
— Котра зараз година? — отямився я.
— Пів на третю.
— Море часу. Ціле життя.
— А де це, як він, бензин? — шепнув Рисьо Шмідт.
— Не хвилюйся, є. Чекає в гардеробному холодочку. Набирає сили.
— Боже, Боже, Губерт, сердешний Губерт.
Оркестр терликав вальса, що сплітався в мені з Надеждою. Мені стало гірко, але й страшенно солодко. Чи зустріну її ще? Здається, зустріну, таке в мене було передчуття. А коли йшлося про жінок, моє про чуття ніколи мене не підводило. І в злому, і в доброму.
Рисьо Шмідт писав елегантну прозу, інтелігентну. Тримався з гідністю і майстерно створював довкола себе атмосферу, зрештою, трохи старомодну атмосферу артистизму. Сьогодні вранці удавав простого душею хлопця, шанувальника моєї творчості, але то була тактика. Я тією штучною сердечністю не перейнявся. Рисьо дещо зверхньо ставився до мого доробку. Любив мене, але прози моєї не шанував. Він був професіонал, а я аматор. Професіонали не люблять аматорів. Знав він і те, що я розумію, що він пише книжки таким чином, аби їх легко було перекладати. Рисьо заповзявся і все життя присвятив тому, щоб зробити світову кар’єру. Так страшенно цього прагнув, що врешті таки досягне свого.
А тепер він дивився, як я без апетиту дзьобаю дивовижну страву, примхливо названу рагу.
— Спалив себе, — мовив я.
Рисьо остовпів. Завмер із пляшкою в руці.
— Хто?
— Губерт спалив себе зсередини. Жив на жорстоких обертах. Знаєш, я ніяк не можу зібратися не те що з думками, навіть із самопочуттям. Як із ланцюга зірвався. Якісь протяги рвуть мене на всі боки. Я мав би впасти на землю й завити. А тим часом ремигаю оце рагу.
Рисьо дивився угору в бік чистилища, де сріблилися попелясті відблиски денного світла.
— Слухай, слухай, — мовив він повільно, — там сидить Цабан. Хоче з тобою поговорити.
— Де, не бачу.
— На галереї. Поруч із вікнами. Галина покаже тобі.
— Яка Галина?
— Ота, яку вже знаєш. Бачиш, вона чекає на сходах.
Справді, на сходах, за спинами оркестру, стояла Галина. А музиканти усе ще грали «Сопки Маньчжурії», й мені здавалося, що вони це грають з самого ранку. Я підвівся, проліз поза спинами інвалідів.