— Так, він хоче познайомитися з вами, — шепнула вона.
Я йшов за нею й дорогою придивлявся до огрядного чоловіка у зім’ятому фланелевому вбранні, який самотньо сидів за округлим столиком біля вікна, заслоненого прозорим тюлем. Я увійшов у денне світло, в пухнасте світло осіннього пополудня.
— Це він, — вказала Галина на мене, коли ми спинилися коло столика.
Я хотів крикнути, щоб лишилася, але вона відійшла до золотих дверей з вибитою кришталевою шибкою.
— Сідайте, будь ласка, — сказав він півголосом, у якому, проте, бринів метал.
Я слухняно сів, хоч був старший від нього на добрий десяток років. Столик був порожній, якщо не рахувати великої попільнички, переповненої ще за попередніх відвідувачів недопалками.
Здавалося, що я мало його цікавив. Він дивився за вікно на почорнілий неохайний комітет партії, над яким лопотів величезний червоний прапор з єдвабу.
— Не люблю інтелектуалів, — мовив Цабан після хвилинної паузи.
Я спантеличено подивився на нього. Але він і далі сидів нерухомо, обернутий до мене профілем. Ще один гурт нетверезих маніфестантів прямував серединою проїжджої частини в бік Алей. Несли транспарант з якоюсь нечитабельною датою.
— Вони істерики. Надміру чутливі, мов баби.
— Ви хотіли зі мною порозмовляти.
— От я й розмовляю.
Він був знахабнілий від своєї місії, звик до послуху. Із задоволенням грав диктатора. А засмальцьована фланель на ньому здавалася королівською мантією.
— Слухаю, — сказав я.
— Уже багато років, як ви усунулися від усього. Самоцензура не дозволяла?
— Чому самоцензура? Купа всіляких причин.
— Ну, яких, наприклад?
— Я зобов’язаний перед вами сповідатися? — запитав я дещо гостріше.
Він блиснув білком у кутику ока, проте не повернувся в мій бік.
— Чого ви боїтеся?
— Як це чого?
— Ну, боїтеся в’язниці, допитів, переслідувань?
— Я боюся не за себе.
— Ну, ну, — підганяв він. — Тоді за кого? За нас? За всю країну? Що, зітруть нас, з лиця землі через вашу книжку?
Я дивився на нього й не вірив власним очам. Він мав щось від отих. Анонімне простакувате обличчя і прозорі очі.
— Знаєте, я звик до іншого підпілля.
— Ну, до якого?
— Такого, що творилося у повстаннях, військових організаціях ППС[10] і аж до АК. Ви почали від іншої пічки.
— Тобто?
— Вас створив цей режим. Ви — неперетравлені рештки системи, ребро з тіла цієї тиранії. Ви походите з «Бісів» Достоєвського, а не з оповідань Жеромського чи Струга.
Нарешті він повернувся до мене. Я побачив, що його обличчя все ж не надто анонімне й простакувате. В очах, звичайно, досить невиразних, з’явилися навіть відблиски усміху.
— Ну, і що ви порадите? — запитав він.
— Не знаю, що радити. Це не моя справа. Я самітник, поза угрупованнями. І таким хочу лишатися до своєї останньої хвилини. Якщо вам потрібна порада, то одну можу підсунути. Будьте схожими на давніх підпільників. Суспільна підсвідомість зберігає ті архетипи. Вони є власністю колективної пам’яті. І тільки вони можуть чимось допомогти.
— У точність, будь ласка, такий архетип.
— По-перше, добровільність. Ви полюбляєте шантаж, паскудний, задушливий моральний шантаж. По-друге, безкорисливість. Ви полюбляєте моментальну винагороду, ви надто діловиті. По-третє, згода на поразку. Ви не любите програвати. Не любите за всяку ціну. Ви плід свого часу. Ви такі ж негарні, як і час, що породив вас на світ.
— Є в тому, що ви кажете, трохи здорового глузду. Мабуть, ми справді такі, як наш час. А якими ще могли б ми бути? Яким чином перестрибнули б через обставини часу, суспільну ментальність, політичні умови, особливості історичного етапу, напругу чи занепад моральний у дану хвилину або епоху? Як ми можемо бути з дев’ятнадцятого століття, коли замикаємо собою двадцяте? Яким чином могли б ми стати антикапіталістичними, якщо ми антикомуністичні? Ви що, романтик? Чи дурень?
— Говорите розважливо, як марксист. Не помічаєте зовсім тих морально-ідейних факторів, які завжди вирішували долю цього народу. Ви просто тіньовий кабінет тієї команди.
— Ну, то не варто вам і турбуватися. Я чув, що ви взагалі кривитеся, мудруєте. Нам таких тепер не треба. Може, колись, як усе буде добре, тоді дозволимо собі. А тепер нема часу. Тепер багато людей і багато народів покладають у труну. Це останній дзвінок. Знак Ангела Божого. Ви увільнюєтеся від слова. Не потребуємо вас. Можете вертатися додому.