Шеф поставив Госю не цементну підлогу.
— Тихо! Я командую!
По-змовницьки всміхаючись, він почав нишпорити в кишенях під фартухом. Нарешті витягнув в’язку різнокольорових ключів. Великий пальчище приклав до вуст і звів догори густі чорні брови.
— Цс-с-с. Знаєте, що це? — і брязнув ключами.
— Ура! — влесливо крикнув Нахалов. — Полковнику, під вашим керівництвом!..
Шеф-кухар вхопився за краєчок полиці з томатними пастами. Шарпнув її з силою литовського ведмедя, а полиця, скреготнувши на шарнірах, відслонила охайні металеві двері, схожі на ті, що вже розкривалися переді мною. Полковник-кухар, мугикаючи «Дубінушку», трохи помайстрував коло замка, натиснув на кнопки, що світилися, знов заскреготіло, десь блиснуло якесь світло — і ми ринули в глибину низького, мов штольня, коридора.
Мій рахунок сумління. Мій акт відчаю. Спокута за гріхи. Моя біографія в кольорах посередності. Спершу я ненавидів оту посередність, зневажав її, нарешті влаштувався у ній. Велич у посередності. Посередність як найвища форма аристократизму. Посередність як аскетизм, як горде усамітнення в буденності, сіра одіж зарозумілого ченця. Посередність як остання стадія піднесення.
Чи посередність є безгрішною й невинною? Я був чистий до тієї хвилини, коли пробудилися інстинкти, ставав знову чистим, коли інстинкти почали поволі згасати. Моя епоха гріховності — це кільканадцять років, стрімко гнаних розбурханою біологією. Якийсь дослідник прищепив мені інстинкти, потяги, рефлекси, а тоді спостерігав, що з того вийде. Я був піддослідним кроликом. Чи відповідає кролик за експеримент?
Я стежив за тим, аби не переступити температуру посередності. В охолодженому мікрокліматі моєї власної спроби я не впадав у крайність, таким чином зіпсувавши експеримент, розпочатий Найвищим Розумом на моїй особі. Може, я згрішив тим, що не грішив?
Посередність була актом моєї вільної волі. Проте розумові й фізичні умови для задоволення посередністю, для її добровільного прийняття я успадкував з генетичного ланцюга, несеного протягом століть і тисячоліть якимись не відомими мені типами, добродіями, суб’єктами, про яких нічого не знаю й знати не хочу, і які уявити собі не могли письменника, що перейме ненадовго цей генетичний код і, можливо, пошкодить його, зіпсує або змінить. Тож і посередність, ця пихата посередність є для мене трохи вимушеною. Чи посередність, отримана всупереч моїй волі, хоч і визнана мною актом вільної волі, чи ця посередність є безгрішною?
Я не вкрав якоїсь значної суми, не вчинив любовного шаленства, не виступав проти законів природи, не скоював злочинів. Тримався стада і був покірний. Пильно вслухався у нечутний голос стада людського, що його називаємо суспільством. Допускав дрібні порушення, що не впливало на загальний процес, і тут-таки їх затирав, виправлюваний невидимим суспільним оком. А проте я маю почуття гріховності і є грішним.
Можливо, первородним гріхом є ця рибонуклеїнова кислота, яку я успадкував невідомо від кого? Цей таємничий шифр, посланий з далеких і велетенських галактик гріховності. Може, гріхом є ця вперта цікавість, ненаситна жадоба пізнання непізнаванного, огидна спокуса зірвати чорну запону, що ховає від нас Найдосконаліше Існування або мертве ніщо? Може, гріхом є Всесвіт з мільярдами галактик, більйонами сонць, трильйонами зірок, що з болем народжуються і з болем конають?
Відлітають у міжпланетний простір за вітром часу розблиски хвиль, що є моєю долею. Мить, коли я тонув у залитій сонцем літній річці з гірким рослинним запахом на вустах. Секунда, коли побачив дикий, приголомшливий акт спарування двох людей. Чи коли стріляв у приятеля морозної, зоряної ночі, сповненої вовчими хорами. Хвилина, коли зрадив себе і своїх товаришів. Найкоротша вічність, коли я чекав на спалах оргазму в очах чужої жінки. Миготіння розпачливих, самовбивчих ночей. Ці розблиски хвиль летять, наче світлячки у вічній темряві, гнані вітром часу. Схожі одні на других, сотих, мільйонних. Такі ж нерозпізнавальні, однакові. Молочний шлях з окрушин нашого існування. Великий гомін людського буття.
Може, байдужість, дочка посередності, є тією млистою матерією, що кам’яніє у скелі, об’єднується в хребти, виростає гірським масивом аж до неба, пригноблюючи наше марнотне життя? Може, прозора, безбарвна, позбавлена запаху і форми, оспала, всюдисуща, невинна, затишна і мила байдужість є єдиним гріхом, що його виловлюють сіті Провидіння? Може, тільки за цей гріх-негріх будемо суджені в день Остаточного Суду?
Тримаючись за стіни, спотикаючись, хихочучи, мов на шкільній екскурсії, ми продиралися крізь льох, надійно обмурований, з педантичним освітленням, зі стрілками, вималюваними у двох кольорах — білому й червоному. Білі вели нас за собою, червоні вказували зворотний шлях.