— Слухай, тут пахне оргією, — шепнув мені Рисьо у спітнілу потилицю. — Хтось уже розповідав про таке.
— Мабуть, ми йдемо під вулицею. Я чую вгорі кроки маніфестантів.
— Але під якою вулицею? Невже під Новим Світом? Може, ти здогадаєшся?
Я почув за собою відлуння кроків. Машинально обернувся й побачив, що то не відлуння, а живі люди сунуть слідом за нами. Кухонний персонал рушив за своїм провідником.
— Ти тут? — запитував спереду Колька.
— Тут.
— Ти не пожалкуєш про свою відвагу. Знаєш, скільки коштує ця закордонна прогулянка? Увесь виторг з фільму «Переливання крові». Така вона, Госька. Ти її не знаєш, але ще взнаєш.
— А куди ми йдемо, Кольша? Я обмежений у часі.
— Знаю твоє обмеження. Встигнеш. Кожен встигне на свій строк.
Перед нами завищала пані Гося.
— Полковнику! Там щур!
— Йди до мене, лялечко, лапко! Ходи ближче, дитинко!
— Але ви сильний!
— Моя сила дорого коштує.
— Боже, тільки не за груди, дядечку.
— Я ж мушу за щось триматися, рибонько.
Нас підганяв тупіт персоналу і впертий голос тієї флейти, на якому затнувся орган Хеммонда.
— Прогулянка до пекла, — мовив я тихо.
— Ні, до раю, — захрипів спереду Колька. — Варто побачити. Бо, можливо, такої нагоди більше не трапиться. Навіть після смерті.
Щось затримало нашу процесію. Пані Гося все ще повискувала.
— Тільки без рук, полковнику. В мене дорослі діти.
— Гу, гу! — гудів полковник-кухар. — Аж язик свербить щось на це відповісти!
— У мене чутливі груди, вибачте, бо я розсерджуся.
— Тихо, ша, тепер ані мур-мур, — низьким шепотом наказав полковник. — Підійдіть ближче, клієнти, щось маю вам сказати.
Почекав, щоб усі підтягнулися до таких самих дверей, крізь які ми увійшли на початку.
— Кого там дідько несе, — гнівно подивився він у глибину коридора. — От засранці! Лишили кухню на Божу ласку. Ви щось мали в торбинці, щебетушко моя?
Забулькав, наче дубова бочечка, витер губи рукавом білого фартуха і запхав пляшчину з рештою рідини до власної кишені.
— Попереджаю: нічого не рухати і не торкати пальцями. Дивитися можна, але куштувати забороняю. Чуєте?
— Пане полковнику, кому ви це кажете? Адже ви запрошуєте митців, свідків епохи.
— Колись я працював у секторі культури. Одного так притис, що, вибачте на слові, ногами вкрився. Але це лірика. Отже, не мацати руками і не галасувати. Усі зрозуміли?
— Всі, всі, — відказав Колька.
— А цей пугач? — шеф-кухар вказав на мою скромну особу, коли я відхекувався при одвірку. — Чого в тебе так оченята вилазять?
— З похмілля, страшного похмілля.
— Може, ти, нещасний, їв рагу?
— Їв, батьку.
— То випий духом мірку на три бульки, — він подав мені пляшчину — ту саму, що виманив у пані Госі. — Куховарити, любі мої, я, правду кажучи, не вмію. Не вмію й не люблю.
— Полковнику, нам нічим дихати, — застогнала Гося.
— Відкриваю, вже відкриваю.
Заскреготів ключами, натиснув на кольорові кнопки і відчинив залізні двері. Ми знову опинилися в коморі, але цього разу в добре напакованій коморі. На високих полицях лежали, сяючи кольоровими етикетками, великі бляшанки з консервованою шинкою. Праворуч стояли ящики з пляшками, яких упродовж років не бачили наші очі.
— Не роззявлятися, — квапив шеф-кухар. — Гайда на сходи!
Перед нами були круті кам’яні сходинки, що спиналися кудись аж під чорну стелю.
Полковник затримався на вершині і сказав сам до себе:
— А якщо мені голову знімуть? Лише три роки до пенсії.
— Полковнику, — озвався нетерпляче Колька Нахалов. — Ми тільки оком кинемо і підемо геть на пальчиках. Їй-Богу, навіщо це зволікання?
— Твій татко був моїм наставником, — заспокоював себе кухар-полковник. — Що ж, гуляти, то гуляти. А ворогів, яких-небудь підривних елементів, нема серед вас? Ну, гаразд. У такий день, напевно, можна.
Він урочисто зітхнув, при світлі оплетеної дротом електричної лампочки роздивився найважливіший ключ, поцілував його, наче реліквію. А потім почав припасовувати ключ до шпарини в замку звичайних білих дверей, з яких фарба геть пооблазила. На його неприродно великому обличчі, ніби збільшеному внаслідок якогось біологічного катаклізму, отже, на його обличчі, що було симпатичне й огидне водночас, на отій колосальній мармизі з’явився вираз якоїсь непристойної насолоди. Він длубався у замковій щілині й дедалі сильніше червонів. З глибини коридора аж сюди, до цієї королівської комори, долітали безвладні звуки органа Хеммонда. Нарешті замок радісно брязнув, і чергові двері було подолано.