— Сумніваюся, чи моя смерть виконає ту роль, якої ви сподіваєтесь від неї. Я знаю таких, кого ця жертва піднесла б на рівень світового символу.
Вони подивилися на мене зацікавлено. Губерт старанно розтирав синіючі пальці.
— Певно, маєш на увазі Яна? — запитав він.
— Хоч би і його. Янові фільми знані в усьому світі, а книжки читаються в багатьох країнах на правах універсальної літератури. Щороку із завмиранням серця чекаємо, що він отримає Оскара або Нобеля.
Губерт ледь помітно всміхнувся.
— Це забагато, завелика ціна для такої країни й такого суспільства. Ти сам собі відповів.
— Гаразд А наші кінорежисери, наші композитори. Я хоч зараз можу назвати кілька імен, більш гідних від мого.
— Твоє якраз годиться, старий, — мовив Рисьо і потягнувся до пляшки. Певно, відчув, що я слабну, й хотів набратися духу.
— Життям і кров’ю слід розпоряджатися мудро, — обізвався стомленим голосом Губерт. — Вони повинні виконати іншу роль. У цьому знекровленому народі кожний самородок генія набуває якнайвищої ціни. Їхня смерть не надто збагатила б нас, навпаки — страшенно збіднила б.
— А чому не ти, Рисю?
Вони кисло переглянулися, ніби засоромившись мого плаксійства.
— Навіщо б ми до тебе приходили? — спитав Губерт. — Будьмо відвертими: твоя смерть є на цілий порядок більш презентативною. Хіба ти не розумієш цього?
— Старий, ти справді у самий раз, — додав Рисьо, який мав м’яке серце і страждав у цю мить разом зі мною.
— Послухай мене, Губерте. Я ніколи не втручався у функціонування нашого мистецького організму. До ваших справ, справ замученої опозиції в нікому не потрібній країні, до отих ваших справ я теж ніколи не втручався. Але тепер мушу сказати, що я про все це думаю. Ви зростили глухих і сліпих деміургів. Таких, що в чарівному мистецькому піднесенні, творячи прегарні універсальні шедеври, не зауважили ані нас, котрі човгають у багнюці, ані щоденних страждань суспільства. Вони ретельно доглядали той вируючий у них вогонь геніальності й похапцем користалися оваціями масової пропаганди режиму, яка щодня вихвалялася ними, а їхньою світовою славою підгодовувала свої комплекси. Ви, збідована опозиція, так само не шкодували для них овацій, помазуючи харизмою[5] морального схвалення. Вони роз’їлися завдяки нашому поневірянню, нашому впокоренню, нашій безіменності. Вони вільно гасали урочищами держмистецтва, бо нас звідтіля повиганяли, або ми самі, з власної волі, забралися геть. Коли ви ходили канючити їхній підпис під щонайскромнішу гуманітарну відозву, яка не подобалася розперезаній правлячій команді, вони знахабніло відсилали вас із нічим, підморгуючи прихвосням зі своєї свити, — мовляв, ви — провокатори, агенти Безпеки. Їхня велич походить із нашого добровільного здрібніння. Їхній геній виріс на наших творчих могилах. Чому б котромусь із них не заплатити жахливою фізичною смертю за десятиліття краденої, надлюдської величі?
Я вимкнув телевізор, де військові разом з цивільними вперто чекали на когось і не могли ніяк дочекатися. Балконом пройшовся град, скидаючи у прірву презервативи, зів’ялі на залізній балюстраді. Ті презервативи були свого роду букетиками конвалій, якими мене обдаровували сусіди з верхніх поверхів у вихідні та святкові дні.
— Кожного з нас більшою чи меншою мірою печуть заздрощі, — знічено мовив Губерт. Він був блідий і дедалі старанніше розтирав синіючі пальці. — Але про це нині не будемо, може, колись, іншим разом.
— А яким же іншим, коли я нині послухаюсь твого наказу?
— Ну, знаєш, старий, — Рисьо відставив чарку. — То недостойні аргументи.
— Я ніколи нічого не казав, хоча в мені тельбухи переверталися. Чи, може, Губерте, я повинен назвати тих, що все життя крокували попід ручку з владою, вдаючи, ніби йдуть самі по собі? А свої творива найспритніші з них зодягали в шмаття універсальної моди, всесвітніх фрустрацій[6], західних меланхолій і начебто лівацьких невралгій. Коли ми засовдепилися до такої міри, що і в нас виник культ недозволеного, двозначний голос забороненого лизання, жалюгідна втіха від політичної порнографії, коли і в нас з’явилося оте збочення — хитрозаде позерство заради самовідпущення усіх гріхів колаборації, то вони перші, спраглі оплесків, жадібні успіху, вхопилися за нову кон’юнктуру і засмітили мистецтво облудними жестами підбурливих Рейтанів[7], заморочили те наше бідне мистецтво, затоптали в ньому рештки сумління. Чому ти стелишся перед ними, коли вони по твоїх плечах спинаються до золотих яблучок, аби наситити свою пиху? Навіщо куриш перед ними фіміам обожнення, коли їхня доля заперечує долю твою?
7
Рейтан Тадеуш (1746–1780) — депутат Новогрудський; на сеймі 1773 року уславився незламним опором проти поділу Польщі (зокрема, ліг на підлогу, аби не допустити посланників до зали сенату).