— Ти сам вибрав собі долю. Зараз не час на такі дискусії. Що ж, Рисю, мабуть, нам пора? — Губерт обважніло схилився і витягнув з-під столу оту чорну теку, що могла містити в собі відозву про скасування смертної кари, збірку нецензурних віршів або звичайну бомбу домашнього виробництва.
— Почекай, Губерте, — я притримав його руку. — Скажи мені відверто, як людина людині, чому ти визначив мене?
Губерт вирвав руку з моєї долоні.
— Я нікого не визначаю. Мої права такі ж, як і твої. І обов’язки теж.
— Але щось у мені мусить бути таке, чому я підходжу, а інші — ні.
Дощ затуманив вікна. Якась дитина за стіною грала одним пальцем мелодію, що її я пам’ятаю з давніх, давноминулих років.
— Адже ти живеш спогляданням смерті, — хрипко прошепотів Губерт. — Я ніколи не ставився до твого комплексу як до письменницької манери. Ти зі смертю запанібрата і не повинен її боятися. Ти якнайстаранніше приготував себе і всіх нас до твоєї смерті. Про що ти думав перед тим, як ми прийшли?
— Про смерть.
— Бачиш, вона коло тебе. Досить простягти руку.
— Досить простягти руку.
— Так, і тільки.
— Сьогодні?
— Сьогодні о восьмій вечора, коли скінчиться засідання партійного з’їзду і делегати з усієї країни вийдуть із палацу.
— А всі вони?
— Хто?
— Ті, що потрібні народові.
— Вони у гріху і святості, в конформізмі й бунтарстві, у зраді й спокуті понесуть у вічність душу народу.
— Брешеш. Подавишся тією брехнею. Очі тобі вже вилазять з орбіт.
Рисьо зірвався на рівні, перекидаючи чарку.
— Не руш його! — крикнув він і почав копирсатися в Губертовій пазусі, а той закляк, витягнувши ноги, ніби хотів роздивитися свої заляпані черевики.
Рисьо намагався пропхати йому в посинілі губи білі горошини пігулок. Насилу влив між затиснуті зуби кілька крапель горілки. Губерт зарухав щелепами, зімкнув повіки, потім розгриз одну пігулку і спробував ковтнути.
Хтось дзвонив у двері. Я відчинив тремтячими руками. На порозі стояв підпилий тип, тримаючись одвірка.
— Наберіть води, бо перекриваємо.
— Мені вода вже не потрібна.
— Напустіть у ванну і куди там ще можете. Перекриваємо на цілу добу.
— Дякую. Певно, труба лопнула?
— Все на світі лопається. Можна у вас посидіти з чверть годинки, бо я ледве на ногах стою?
— Перепрошую, але приятель захворів. Мушу викликати «швидку».
— Усі хворіють у наш час. Не смію заважати. Бувайте здорові.
Чоловік пішов стукати до сусідів, а я бігцем повернувся до кімнати. Губерт, випрямившись, уже сидів у кріслі. Він змучено всміхався, аби приховати раптовий переляк.
— Дзвонити до лікаря?
— Не треба. Вже добре. То на чому ми спинилися?
Наче великий паперовий змій, линув понад дахами міста сніп сонячного світла. Знайомий горобець вистрибнув на прут балюстради, здивований, чому я не вітаюся з ним.
— Губерте, чи є в цьому сенс? Чи віриш ти у той сенс?
— Тільки тепер питаєш?
— Чому ти все життя був такий запеклий? В усіх відношеннях… Справа в гормонах чи у всевишній волі?
— Облиш його, він мусить іти додому, — відштовхував мене Рисьо.
— А чи не ближче до будинку партії?
— Розумієш, смерть смерті не рівня, — притлумленим голосом відказав Губерт. — Усім нам потрібна піднесена, велична, свята. Саме таку ти можеш принести нам жертву.
— За гріхи, старий, — додав Рисьо, силкуючись посміхнутися. — Маєш багацько своїх і наших гріхів за душею.
— Але всі вони мають стільки ж, — мовив я з розпачем, бо й мені передалася істерика цього паскудного осіннього дня.
— Їх уже немає. Лишаєшся сам на сам із Богом або, якщо хочеш, із власним сумлінням.
— А де вони?
— Зосталися далеко на малій нещасливій планеті.
— Губерте, це якийсь дурний жарт. Хтось вас намовив.
— Ні, це не жарт. Сам добре знаєш. Ти чекав нас багато років. Будь нарешті відвертим і скажи — чекав?
Він довго дивився на мене своїм здоровим оком, а тоді почав шукати течку, закинуту під стіл ногами під час приступу.
— І все ж, Губерте, скажи, ти віриш, що це потрібно?
Він насилу підійшов до мене, обійняв і поцілував зимними вустами в обидві щоки.
— Об одинадцятій приходь на вулицю Вісляну, 63. Там на тебе чекатимуть Галина і Надежда. Вони відповідають за техніку.
— За техніку самоспалення?