— Дякую. Мені недалеко. Йду розважатися до палацу.
Міліціонер відразу споважнів. Оглянув мене з голови до п’ят. Але тут з-поза його спини визирнуло бліде, непритомне лице Жоржа.
— Хапайте його! — прохрипів Жорж. — Він хоче підпалити місто. Це Антихрист.
Міліціонер обійняв Жоржа й почав Запихати в середину «газика».
— Спокійно, полковнику. Не піднімайте, будь ласка, голови, бо вам знову стане погано.
— Лайдаки! Я завтра згною вас! Струнко! Рукі по швах!
Тепер водій машини, що досі мовчав, обернувся і втелющив полковника кулаком по лобі.
— Ти диви, курва мама, який поліглот! — сказав і завів мотор.
Наш міліціонер запобігливо всміхнувся, прикладаючи два пальці до дашка.
— Догодив собі. Ну, але ж нині свято. Кожний має право, ні?
— У нас кожний має право на чарку, — погодився я.
— Завдяки цьому можна жити.
— Завдяки цьому можна жити аж до смерті.
«Газик» від’їхав, повернувши в бік Мокотова. Деякий час ми мовчали. Нарешті озвався замислений Тадзьо зі Старогарду:
— Бачили, як знущаються над людиною? Ціле міністерство труситься перед ним.
— Сьогодні вони знущаються, завтра він знущатиметься.
— Йому вже давно мали присвоїти генерала, але любить випити і трохи повидурюватись. Митецька натура.
— Так, забагато митців.
— Ну, бо митці все це вигадали. Ви знаєте віршик Сталіна про весну?
Ми перейшли на другий бік широкої, порожньої вулиці. Мілким водостоком бігла запінена вода з тріснутої десь там труби. Пікусь зацікавився поламаною огорожею, принюхувався до заржавілих стовпчиків і раз по раз підносив лапу.
— Я знав той віршик напам’ять, але вже забув, — мовив Тадзьо, перекладаючи каністру з однієї руки в другу.
— Бо почав учити мою прозу.
— А хоч би й так! Курйозно, але у вас трапляються подібні метафори в описах природи.
Я не розпочав дискусії. На садових ділянках було темно. Між карликовими деревами стояли малесенькі альтанки, наглухо зачинені. Але десь у глибині миготів якийсь вогник. Коли ми підійшли ближче, виявилося, що на одній з ділянок горить багаття, навколо нього сидять якісь зіщулені постаті. Лише тут ми відчули холодний вечірній вітер. Він летів з північного заходу, несучи на спині велетенське стовпище зловісних хмар.
Зараз, зараз. Адже колись я мав дитинство, юність. Дитинство і юність на іншій планеті. Що сталося з тією планетою, подібною до Землі, по якій я ходжу, і водночас такою неподібною? Якщо зробити зусилля, то можна пригадати, як уже пригадував я невідомо навіщо протягом стількох безсонних ночей. Гасова лампа, багаття з їдким димом, що розповзався навколишніми луками, вітер, що гнав страшні хмари по небу, нікому ще не знаному. Нічний жах перед життям, яке чекає десь за лісами, за морями, повільне містечко, що існуватиме вічно — до найближчої війни, дідова молитва, в’язанка грізних і прекрасних заклять, складених із патетичних незрозумілостей, потяг, що гуде о тій самій порі щоденно, кохання, до дівчини з іще якоїсь планети, бо дівчата тоді походили з інших, таємничих планет, звірина, нестерпна туга за жіночим тілом, в якому сидів диявол і ангел білокрилий, туга за майбутнім, незвичайним життям, якісь бентежні настрої під час блукань у лісі, незабутні пахощі левкоїв і якихось диких рослин, якісь бурі, котрі щоліта провіщали кінець світу, якісь смутки, якісь раптові надії та радощі, якісь потрясіння з приводу магічної ясноволосої місяцевої голови з фальшивими рисами добродушного демона. Де ця моя планета, щільно вкрита атмосферою дрібних передчуттів, малих радостей, крихких надій? Може, летить, як голуб, серед чужих і далеких галактик?
Навіщо я стільки років мучився? Бо я мучився не тільки болями життя, але й його радощами. Бо я мучився, дивлячись на нестерпно гарний схід сонця і розпачливо кохаючи жадану жінку. Мучився, вириваючи із рук долі мінливий успіх і промовляючи до Бога вдячну молитву. Мучився навіть у снах, коли відривався від землі і линув до далеких островів обітованого раю. Але разом зі мною мучилися всі інші люди, за винятком тих, які не мучилися. І в тому стражданні найдошкульнішою була мука усвідомлення, що все це банальне, давно вже відкрите і пережите вмерлими поколіннями, серійне і повторюване, як у генетичному штампі. Що Всесвіт до краю наповнився зойками, схожими один на одного, як дві ноти, що ті окремі зойки утворили єдиний великий зойк, котрий нагадує вищання дебатуючих горобців, і зробився той зойк міжзоряним шумом, незримим стогоном старіючого космосу.
— Гей! — озвався хтось із-за огорожі.
— Гей! — відповів я.
— Чому ти спізнився?