— Я молодий? Я вам зараз покажу!
З темряви вийшла Ганя, яка через мене хотіла покінчити з собою. Така ж таємнича та істерична, як і тоді.
— Гей, — вітається зі мною.
— Гей.
— Здається, ти зробив кар’єру. Люди по закладах шепочуться про тебе під час перерви на сніданок.
— Може, плутають мене з кимось іншим.
— Ти завше вдавав скромного.
— Дай спокій.
— Боїшся спогадів. Ну, знайди в собі сміливість сказати: геть, стара бабо.
— Чудово виглядаєш, слово честі.
— Ти завше був свинею, але я люблю тебе.
Мені стало жарко, забракло повітря, хоч вітер приносив тонни життєдайного озону.
— Може, зіграємо на нього? — трохи заголосно пропонує Кася.
Я свердлив поглядом темінь, аби переконатися, що нас ніхто не підслуховує. Але місто дрімало, святково підпиле. Коли стихав вітер, од Вісли долітав слабенький, анемічний голос оркестрів, які з естрад розважали волоцюг і лунатиків. З вежі палацу раптом відламався шмат пісковика, який обірвав гірлянду електричних лампочок. Це був знак, що змінюється погода.
Котрась із моїх колишніх дівчат кинула картоплиною. Перекидаю з долоні на долоню недопечену бульбу з ракоподібними наростами. Вітчизняна. Моїм дівчатам несолодко ведеться.
— То як? Зіграємо на цього єдиного мужчину?
— Але в що?
— Шкода зусиль.
— Може, у пляшечку?
— Я відмовляюся.
— А я беру його без пляшки.
— Дулі з маком. Чому ти?
— Ну, то граймо.
— Тадзю, знайди пляшку.
— Навіть не подумаю. На мене теж можна грати. Маю свої роки.
— Не сміши мене.
— Де ж та пляшка?
— Почекайте, треба спитати в нього. Може, він сам вибере котрусь із нас.
— Він не вибере. Несміливий. Нерішучий.
— А звідки ти так добре його знаєш?
— Мені розказувала подруга.
— Не дурійте, Люцина плаче.
— Не плаче, просто їй попіл в око попав.
— Ну, то що, граємо? Боже, як нудно!
— У мене теж був тяжкий день.
— Дедалі тяжче жити.
— Зранку я подивилася в дзеркало.
— Краще не дивитися.
— Ох, де наші хлопці!
— Це вже минуло, пропало.
— Чому? Я почуваюся молодою.
— А Геня має тридцятирічного.
— Я вже не маю сили.
— Перестаньте. Досить цих нарікань. Вип’ємо, дівчата.
— За нашу молодість.
— Але ж ми молоді.
— Чого, дурна, ревеш?
— А ти чого гарчиш?
— У мене туш потекла на віях.
— А в мене все потекло.
— То граємо на нього?
— Протестую. Чого це ми, баби, повинні грати на приблуду? Проминув нас і йшов далі. Дурна Люцина побігла за ним.
— Казик його любив.
— Я його теж любила.
— Дивно, але я теж.
— Неможливо, що ви говорите?
— Може, скажеш, що ти ні? Усе місто пліткувало.
— Він добра штучка!
— Так, добрий свинтус.
— З однією кінчав, з іншою починав.
— З двома відразу романи крутив. Що вже я, дурна, наплакалася!
— Знаєте що, дамо йому по шиї!
— За нашу і вашу кривду.
Декілька з них уже нетвердо підвелися на ноги. Рена виламувала гілку з усохлої яблуні.
— За яку кривду? — спитав я, встаючи з каменя. — Дівчата, я ж старався. Хотів кохати вас, як ніхто на світі. Може, коли б не ви, нині я був би Шекспіром. Так, це правда. Заради вас я змарнував півжиття.
— Безсоромний.
— Ще й докоряє нам.
— Ну, це вже занадто.
— Хай котиться до дідька.
Я витягнув з багаття головешку, наче смолоскип. Трохи для ефекту, трохи для самозахисту. Вітер шарпав убогим пломінчиком, наче шматком єдвабу.
— Мої кохані, найдорожчі. Перед нами ще ціла ніч. Пригадайте собі ті весни, літа, осені, навіть зими. Світанки, полудні й вечори. Шовкові постелі, лісові мохи й кухонні закапелки. Зважте все по-справедливості й щойно тоді винесіть вирок самосуду.
— Я ж його майже не знаю, — озвалася через хвилину Рена.
— А я знала його тільки з обличчя, — додала Рися.
— Більше диму, ніж вогню.
— Випиймо за нас, дівчат.
— Аби до весни.
— Аби до Нового року.
— Аби до завтра.
Я спокійно відклав убік обвуглену гілку. Обережно, крок за кроком, відійшов за низьку грушу. І, немов шукаючи в лісі грибів, пригнувшись до землі, помчав на другий бік городів. А коли кущі й деревця вже сховали вогнище і промерзлих моїх дівчат, я випрямився. Був вільний.
— Гей, — мовив хтось зовсім тихо.
— Гей!
Вона підійшла до мене, смаглява в сутінках, прегарна в сутінках, юна в сутінках. Взяла моє обличчя в долоні, немов хотіла роздивитися у світлі несподіваного місяця, що визирнув з-поміж роздертих хмар.