Стаю на якесь шмаття, розкидане по підлозі. Щойно тепер бачу, що Ян лежить у ванні. На собі має тільки сорочку, задерту так, що з-під неї видно жалюгідну голизну старої людини. Безвладні руки торкаються підібганих ніг, що облиті якоюсь рідиною, може, ліками, а, може, й рештками якогось лікеру.
І Ян дивиться на мене з-під примружених повік. Дивиться, але не реагує. Не тішиться, не соромиться, не журиться.
— Як ся маєш, Яне. Відпочиваєш? — питаю, щоб хоч якось зробити природнішою цю неприродну ситуацію.
Він мовчить, але виразно дивиться крізь оті косі шпаринки просто в очі.
Я схиляюся над ним.
— Зле почуваєшся?
Він злегка заперечує головою. Тож я сідаю на краєчку ванни поруч зі свічкою, яка вже тільки коптить.
— Може, тобі чимось допомогти?
Ян нерухомо дивиться на мене. Щоки й підборіддя вкриті білим, убогим заростом. Вогник у газовій колонці перекривлює пломінчик свічки. Змагаються кожен по-своєму.
— Знаєш, Яне, я вирішив зробити щось страшне.
Він почав рухати спеченими губами. Щойно тепер я помітив, що стіна ванни за ним обляпана блювотинням. Якоюсь жахливою речовиною зі шлунка, годованого виключно алкоголем.
Прислухаюся до його шепоту і чую:
— Ми заблукали у великому лісі нікчемності народів та окремих людей.
— Ясю, чому ти вбиваєш себе так жорстоко, протягом років?
— А ти?
— Я спокушаю долю час від часу. Коли настає найгірша година.
— Земля, тотальний розпад. Невпинна вічна агонія. Розтягнена в часі смерть. Планета смерті.
— Яне, всі ми вийшли з тебе. Ти годував нас, зігрівав, навчав цілими століттями. Що трапилось?
Стільки років я боявся Яна. Кожний свій вчинок, перш ніж його здійснити, я подумки давав йому на схвалення. Скільки разів, сказавши «так», я думав про Яна, скільки разів, сказавши «ні», я бачив перед собою його обличчя. А тепер я вже не мусив боятися. Він лежав переді мною голий, сплюгавлений, позбавлений людських рис. Навіть без отієї найсумнішої гідності, гідності вмирання.
— Ясю, я хочу вирватися в останній політ, аби впасти у льодовиту прірву. Бачиш оту каністру? Це бензин. Піду до Палацу культури, бо я вже наважився, і там з болем закінчу життя. Я, представник дурних і розумних, хитрих і наївних, шахраїв і святих. Скажи, чи варто? Чи не шкода мого нужденного життя задля прекрасних ідей?
Ян намагався ковтнути слину. Я підняв йому голову з отим срібним волоссям, що злиплося, мов мишача шерсть.
— Історія, — прошепотів він, — історія зблизька є огидною, дурною. Щойно з відстані постає трагедійною, прекрасною і величною.
— Що мені робити, Янку?
Він насилу підняв повіки, але я й так бачив лише шпаринки червоних і хворих очних яблук. Вдивлявся настирливо, ніби перемагав страшенний біль. Колись він теж був пихатий. Пихатіший від усіх нас. Людські недобитки в моїй країні усе ще чекають його слова.
— Хтось повинен перервати летаргію, Яне. Диким зойком розбудити сплячих.
Він намагався хитнути головою. У сусідів спускали воду. Маленький водоспад стікав трубами коло самої скроні цього старця, який ніколи не був старцем, хоч ніхто не знав його молодим.
Сам собі дивуючись, я підношу його мокру, брудну руку з жахливо довгими пальцями. Цілую еластичну шкіру долоні. Рука, відпущена мною, спадає по стіні ванни, аж знаходить своє місце на задертій сорочці, коло пахвини, зарослої зеленавим волоссям.
— До побачення, Яне. Молися, якщо зможеш, якщо тобі проясняться думки, якщо добрий ангел прийде до тебе вдосвіта зі злою вісткою.
Я причинив двері ванної, залишив широку щілину: хай він бачить свою кімнату, свою камеру засудженого, і хай ті, що, можливо, прийдуть, відшукають нашого старця Зосиму.
Хочу ще раз роздивитися і назавжди запам’ятати малий всесвіт Яна. Його книжки всіма мовами, книжки, які ніхто не читав, фотокадри з фільмів, що потерпіли невдачі в кінотеатрах п’яти континентів, полотна живопису, донині не виставлені на громадський огляд. Порожні стіни в очікуванні лаврів, яких ніхто не послав з неба.
Раптом задзвонив телефон, і це було дивно, бо я не пригадував, щоб він був у цій хаті. Але таки стояв поруч із телевізором, на підвіконнику і заклично стрекотав.
Я підняв трубку.
— Алло?
— Це номер 8713? — спитав хтось не найкращою польською.
— Так, — поглянув я на картку, прикріплену до апарату. Відповідає.
— Можу я розмовляти з господарем?
— На жаль, він тяжко захворів.