— Не ускладнюй, старий, — кинув Рисьо.
Мене раптово охопила лють.
— Досить уже вдавати раденького дурника з-під пивного кіоска! Почни ліпше, курва мать, розставляти коми і крапки де треба.
Рисьо знітився, відійшов до дверей.
— Тобі заважає відсутність крапок? — невпевнено мовив він.
— Якби ти вживав розділові знаки, то, може, й не довелося б у цій країні вмирати напоказ.
Лінивий гуркіт перекотився з одного кінця міста у другий. Балконні двері зі стогоном прочинилися під поривом вітру. Я хотів закрити, але відламалася клямка.
— Старий, позич іще п’ять тисяч на таксі. Він не дійде до хати в таку погоду, — Рисьо забрав від Губерта зачаровану теку й визирав уже в коридорний морок.
Я видобув з кишені п’ятитисячну банкноту. Вони взяли, не подякувавши, й рушили до передпокою. Тут почулося якесь гудіння, високий звук телефонних дротів, що віщує негоду. Так само деренчали вони, немов скло у шибках, протягом довгих років, коли світ був іще нормальний і спокійний.
Губерт затримався біля купи старих капців, яких стільки назбиралося за все життя.
— Коли ти перестав писати? Я вже не пам’ятаю, — мовив він, скоса поглядаючи невидющим оком на той непотріб, розкиданий під ногами.
— Але ж я пишу.
— Ти щойно почав знову писати. Пишеш свій заповіт. А я питаю про белетристику.
— Не пригадую. Може, п’ять, а, може, й сім років тому. За одним помахом я скасував тоді аж дві цензури — особисту і державну. Написав оповідання для підпільного виданнячка — ото і був мій останній текст. Я став вільним імпотентом.
— Ти вроджений невільник. Неволя тебе піднесла, наділила тебе крилами й зробила з тебе провінційного класика. А потім, наче зла чаклунка, покарала, відібравши все.
— Неволя завжди гинула від рук невільників, — озвався Рисьо. — Розумієш мене, старий?
Цей дивний звук з’явився в нашому будинку кілька місяців тому. Протягом тижнів я шукав його витоків, дослідив горища й погреби, однак не знайшов нічого. Виринав він раптово і так само зненацька вщухав за кілька чвертей години. І вночі, і вдень. Усіх мешканців той звук тримав у постійному істеричному напруженні.
— Але цей звіт я напишу до кінця. Не звіт, а плач жалобний. Напишу подумки й одразу ж забуду. Художній твір для єдиного читача.
— Бережи слова. Найкращі притримай до вечора. Муситимеш там кричати з усієї сили. Самими тільки золотими словами. Люди все це запишуть і увічнять, немов біблійні строфи. Твій літературний шедевр.
Губерт відшукав у темряві мою руку і міцно стиснув її. Мені здалося, що я бачу різкі іронічні спалахи в його здоровому оці. І я знову відчув, як мене охопила лють.
— Хто вас намовив? Який сучий син нацькував на мене?
— Хтось мусить це зробити. Даємо тобі шанс. Ти будеш перший. Випередиш усіх суперників. Вони тишком применшуватимуть твій учинок. А ти вперше переможеш їх безумовно.
— Чи варто? Треба щоденно спалюватися там, у центрі, під Кремлівською стіною. Такі пожежі захоплюють роззяв з усього світу. А наші регіональні спалахи вогню лише дратують світову публіку, спричинюють зайві ускладнення для хвилюючого видовища боротьби добра зі злом. Слухай, Губерте, а може, наша Сонячна система зійшла зі шляху, визначеного для неї провидінням, і тепер жене у глибини Всесвіту, де всіх нас примирить незнана, космічна доля? Може, нас чекає спільна перемога або спільна поразка?
— Хіба можна щось виграти чи програти, окрім того, що ми маємо тут?
— Гаразд, ідіть собі.
Я відчинив двері. Вони тягнули з відходом. Губерт почав читати візитку на сусідських дверях. Їх завжди трохи цікавило моє життя, хоча добрим тоном вважалася зневага до мого існування. Отже, він читав ту візитку, наче табличку на дверях у секретаря ЦК, і не здогадувався, що за тими дверима вже десять років помирає старий пенсіонер, з муками помирає день у день і ніяк не може померти. Згори, по сходах і перилах, стікала брудна вода. То наш двірник, у теперішні часи званий вже начальником будинку, невиправний кретин, мив сходову клітку. Його вже стільки разів показували на телебаченні, описували в газетах, а він і далі з такою ж упертістю щокварталу мив наші сходи, єдиний начальник будинку в цілій країні, який практикував щось подібне.
— Не наклади в штани, старий, — озвався Рисьо.
— Я мушу подумати.
— Вони чекають об одинадцятій. Галина й Надєжда, — додав Губерт.
— А якщо я не зроблю цього?
— Житимеш так, як жив раніше.
Вони йшли сходами вниз, підтримуючи один одного, як двійко святих, як Кирило і Мефодій. А я ж пам’ятаю Рися з давніх часів, коли ми були ще молодими. Пригадую одну пияцьку ніч у якійсь садибі під Варшавою і спільний нічліг покотом на соломі. Рисьо тоді був чи то критиком, чи то кінознавцем і лежав поруч, а між нами — п’яна дівчина, якої я більше ніколи потім не бачив. Напівпритомні, ми лежали на моєму зеленому брезентовому плащі, що його я люб’язно постелив; дівчина постогнувала крізь тяжкий п’яний сон, Рисьо чимось там при ній займався, хрипливо посопуючи від раптової хоті, тож вона відвернулась обличчям до мене, а спиною до Рися. Тепер я відчував її вологий сонний подих на своїй щоці. Рисьо не заспокоївся, непритомний, проте активний, порпався в чомусь там, шарпав її одіж, підлазив під її безвладне тіло, істерично задихаючись. А потім, коли я вже провалювався в маячню, Рисьо, мабуть, таки доп’яв свого, бо зненацька заскавучав, зашамотів у розкиданій соломі. А вона, не здогадуючись про сусідів екстаз, овіювала мене легким спокійним подихом. Лише вранці, коли ми, похмільні, попідводилися з тієї сільської постелі, я натягнув на плечі свій брезентовий плащ, мимоволі сягнув рукою до кишені і з жахом переконався, що саме моя кишеня у темряві нічній стала жертвою Рисьової пристрасті, що то її, кишеню, кохав він по-юнацькому, самовіддано, може, навіть першим своїм коханням.