За своє життя я не створив чогось солідного, епічного, об’єктивного, всеохопного, багатозначного і місткого, як, скажімо, Біблія чи Коран. Мій час змушував мене до монотонності, до одноманітного жалісливого бубоніння, до огидних історій, квапливого белькотання, до однобічних звинувачень, до нестерпної бридоти. Змушував мене, безіменного літератора, невідому людину, досконалу посередність занепадницької епохи, посередність із розперезаними амбіціями.
Стій, затримайся. Хіба не шкода отих бодай кількох місяців або блідих осінніх днів, які ще може тобі подарувати доля? Годин, підтримуваних надією, та навіть відсутністю надії, бо відсутність надії — це понурий різновид надії. А, може, станеться щось таке, чого Земля чекає вже мільйони років?
Ось ми і на майдані Урочистостей. Перед нами облуплена колонада залу з’їздів. Довкола неї розставлені прожектори, спрямовані на шерегу вхідних дверей, а, можливо, на оте кам’яне підвищення, яке чекає мене, мов батьківська земля. Бачу дві камери, схожі на кулемети, приготовлені до розстрілу. А посередині кінотабору стоїть Владислав Булат у важкому кожусі. Відклав свій від’їзд до Америки й має рацію. Зніматиме вихід делегатів, але зніме мою смерть. Ті кілька десятків метрів плівки, наповнених людською смертю, зроблять його невмирущим.
Помічаю моїх близьких. Надєжду з патлатим хлопцем, Рися Шмідта, похмурого Цабана, з яким я балакав, коли надворі було ще літо, помічаю також одного жебрака з мого району, чоловіка непевного віку, з лисим черепом, схожою на лопату бородою, з пастушою ґирлиґою у руці. Доцент Едвард Шмідт, ревучи від задоволення, мочиться просто серед натовпу, що останнім часом входить у повсюдний звичай. Усі вони стоять в ажурному півколі роззяв, поміж активом демонстрантів, серед делегацій сонної громадськості, серед метких, наче горобці, дітей. А перед тією публікою виставлено кілька моніторів, що передають репортаж із засідання. У цю мить саме встає президія, за нею зал. Безладними голосами починають співати «Інтернаціонал». Наш секретар сплітає долоню з долонею найвищого секретаря, що керує цілим світом.
Але хто насправді керує цілим світом? Адже я невільник, наш секретар невільник, невільником є і той владар імперії з ледь ображеним виразом на калмицькому обличчі, І нами, й цілим світом керує політичне бюро упирів, первинна організація відьом, чрезвичайка грішно-струхлявілих Сталіна, Дзержинського, Жданова, Берії та всіх інших, що криються у цвинтарному мороці.
Хтось ззаду обіймає мене. То Цабан. Не кажучи ні слова, цілує мене в рамено, як колись цілувалися поляки. Струшує мною, закляклим від холоду, і відступає вбік. Підбігає Надєжда. Починає схлипувати, чіпляючись мого рукава.
— Не треба плакати. Тепер уже навіть не можна, — кажу я.
Зойк «Інтернаціоналу» пробивається понад стінами аж до нас. Це схоже на стогін живцем замурованих людей.
— Я піду з тобою. Може, тобі буде легше, — крізь сльози шепоче Надєжда.
— Ні, лишайся. Хтось мусить лишитися. Забереш Пікуся. Пса-мандрівника. Він уже все про мене знає.
Підходить той молодик, зарослий, наче Іоанн Хреститель.
— Оголіть, будь ласка, передпліччя, — наказує він.
— Але навіщо? Дайте мені тепер спокій.
— Марек замість Галини. Її пополудні заарештували, а його випустили, — шепоче Надєжда.
Поки я намагався протестувати, він підкотив рукав і загнав голку шприца мені під шкіру. Я неголосно крикнув, а він уже прикладався до вколеного місця мокрим тампоном.
— Знеболюючий засіб, — повідомив молодик.
— Це вже другий укол сьогодні.
Вона підносить мою руку. Холодними вустами цілує скалічене місце. Стій, затримайся. Чи не шкода тобі цього мізерного світу? Чи не жаль щоденних життєвих невдач, нещасливих кохань, вічного страху перед невідомим?
— У мені сидять усі покутні душі, — шепоче ззаду Тадзьо. — Ви роззираєтеся, шукаючи їх. Чекаєте їхнього знаку. Це я, це я. Наче скрип підлоги вночі, наче місячний маяк, наче здавлене горло у страшному сні.
На моніторах увесь зал, сплетений ланцюгами долонь, співає пісню, яка колись, замолоду, була прекрасна, а на старість лунає, мов невільничий плач. І наш секретар співає, але якось анемічніше, ніж інші, зупиняється, озирається назад, ковтає слину, нарешті відпускає руку радянського секретаря, цю свою опору, і починає падати навзнак, просто на другий ряд президії, і вже безвладно валиться під стіл з вибалушеними передсмертно очима. Проте ззаду його підхоплює чуйний шеф його особистої охорони, дебелий добродій з обличчям вепра і напрочуд тоненьким шпичастим носом, наче хтось довго витягував цей орган. Ловить секретаря під пахви, підбігають інші, після короткої шарпанини волочать його за куліси. Однак по дорозі міняють рішення, садять його у вільне крісло, і в цю мить зображення залу зникає, а з’являється заставка з двома червоними пташками, одна з яких має білий хвостик.