Коли б не звичка багато курити, шістдесятип’ятилітній Тадеуш Конвіцький цілком скидався на старого спортсмена з вольовим обличчям, короткою стрижкою, хрипкуватим голосом. Словом, хемінгуеївський тип. Ми зустрілися з ним в артистичному кафе у Варшаві і провели за кавою більше години. Відповідав пан Тадеуш неквапно, з поблажливістю й легким усміхом старого мудреця. Коли мені бракувало того чи того польського слова, Тадеуш Конвіцький великодушно кивав: «Говоріть по-українськи, я розумію». Отже…
— Пане Тадеуше, ви, певно, не здивуєтесь звісткою, що ваш роман «Малий апокаліпсис» готується до друку українською мовою у журналі «Всесвіт» — прецінь, цей твір перекладено вже багатьма європейськими мовами, а в Польщі, наскільки я знаю, він став бестселером від самого початку — тобто від часу його першої, «самвидавної» публікації у підпільному видавництві «Нова». Цікаво, як ви самі, написавши чимало інших романів і кіносценаріїв, зокрема для Анджея Вайди, сприймаєте цю виняткову славу «Малого апокаліпсису»? Тобто, чи вважаєте й самі цю книжку не лише найголоснішою, а й найвдалішою у своєму доробку?
— Щиро кажучи, я належу до так званих «сором’язливих» авторів, котрі ніколи не перечитують своїх книжок і не вельми роздумують над їх долею. Отож мені важко їх вишикувати у якомусь іншому порядку, крім хронологічного.
Що ж стосується саме «Малого апокаліпсису», то його успіх, безумовно, пов’язаний із часом написання й появи твору чи, краще навіть сказати, із вторгненням цього твору у певен час, взаємодію з ним.
Була то друга половина 70-х років, вершина гереківського правління, коли в цілому «соціалістичному таборі» і, зокрема, у Польщі відчутно проявились процеси так званої «совєтизації» — подальше розширення «керівної ролі партії», перекроювання конституції, а головне — виразні ознаки політичної й економічної кризи на тлі бутафорських досягнень «розвинутого соціалізму».
Нестерпність ситуації спонукала нас і раніше підписувати всілякі відозви, звернення до уряду, протести — якийсь вплив вони, думаю, все-таки мали; у цьому контексті й «Малий апокаліпсис» був спробою прямого, безпосереднього втручання в події. Книжка побачила світ як на Заході, так і в польському самвидаві, і отримала справді чималий розголос, очевидно, з огляду саме на її актуальність.
Так що ставлення моє до цієї книжки дещо подвійне: з одного боку, мене тішить її читацький успіх, її суспільний вплив, зрештою, а з іншого-непокоїть позалітературний характер цього успіху: час минає, ситуація змінюється і книжка з «пророчої» стає радше «історичною».
— А скажіть, будь ласка: пишучи «Малий апокаліпсис», ви мали хоч якусь надію на його публікацію, чи свідомо творили цей роман для самвидаву?
— Ні, звичайно, жодних надій на офіційне видання цього роману у Польщі я не мав. Перед тим подібна доля спіткала інший мій твір — «Комплекс польський», де занадто актуальними виявились екскурси не у майбутнє (як у «Малому апокаліпсисі»), а у минуле. Щоправда, той роман я таки мав надію надрукувати: як автор лояльний я навіть заніс рукопис до офіційного видавництва, звідки його мені, зрозуміло, повернули.
— Коли це, пробачте, трапилось?
— На межі 1976–1977 років. Отож новий твір я писав уже без будь-яких оглядок на цензуру; це сьогодні він може сприйматися як сатира, пародія, така собі футурологічна притча чи, як то кажуть, «антиутопія». Тоді — з офіційного погляду — це була не просто крамола, а, сказати б, блюзнірство, осквернення всіх святинь і повалення найголовніших ідолів.
— І вас, члена офіційної Спілки письменників, не переслідували за цей твір?
— Знаєте, все-таки в Польщі репресії не були такими жорстокими і брутальними, як у Радянському Союзі й особливо на Україні. Уряд, звичайно, реагував на письменницьку нелояльність: забороняв книжки, не друкував, викреслював прізвища, не давав закордонних паспортів, а тих, хто безпосередньо займався політикою, навіть арештовував. Але таких писак, як я, вони все-таки не чіпали, тобто обмежувались лише всілякими дрібними капостями.
Щоправда, за «Малий апокаліпсис» я міг мати поважніші неприємності, оскільки замахнувся там на священну корову, якої полякам у жодному разі чіпати було не можна: я порушив своєрідне табу — тему «старшого брата». Ви ж, певно, знаєте, що навіть твори польської класики цензурувалися під цим кутом зору.