— Вона вибухнула! — захоплено вигукнув Карлсон, ніби це було найкраще, що могла зробити парова машина. — Справді-таки вибухнула! А який луск, ух!
Проте Малий не міг так само радіти, як Карлсон. У нього в очах заблищали сльози.
— Моя машина… — схлипнув він. — 3 неї залишились самі уламки!
— Дурниці, не варто й згадувати, — сказав Карлсон і безжурно махнув пухкенькою ручкою. — Ти собі зможеш узяти нову парову машину.
— Де? — здивувався Малий.
— У мене нагорі. їх там є кілька тисяч.
— Де це в тебе нагорі? — спитав Малий.
— Нагорі, в моїй хатці на даху.
— У тебе є хатка на даху? — перепитав Малий. — І в ній кілька тисяч парових машин?
— Еге ж, принаймні кількасот набереться, — сказав Карлсон.
— О, як би я хотів подивитися на твою хатку! — вигукнув Малий.
Просто важко було повірити: хатка на даху, і в ній живе Карлсон…
— Ти ба, хатка, повна парових машин, — здивувався Малий. — Кількасот машин!
— Ну, я докладно не рахував, скільки їх, але кілька десятків буде, — сказав Карлсон. — Часом вони вибухають, проте десятків зо два ще залишилось.
— І ти даси мені одну машину?
— Ну, звичайно.
— Зараз даси?
— Ні, спочатку мені треба їх трошки оглянути, перевірити запобіжні клапани тощо. Спокійно, тільки спокійно! Днями ти її матимеш.
Малий заходився збирати далі шматки того, що недавно було його паровою машиною.
— Уявляю собі, що скаже тато, — занепокоєно промурмотів він.
Карлсон здивовано звів брови.
— Через машину? То дурниці, не варто й згадувати! Так і передай своєму татові. Я б сам сказав йому це, якби міг ще трохи побути тут і зустрітися з ним. Але мені треба зараз летіти додому, глянути, що там робиться.
— Як гарно, що ти завітав до мене, — сказав Малий. — Хоч парова машина… Ти ще колись прилетиш?
— Спокійно, тільки спокійно! — мовив Карлсон і покрутив гудзика на животі приблизно проти пупа. Моторчик зачмихав. Карлсон не рухався з місця, чекаючи, поки він добре розженеться. Та ось Карлсон відірвався від підлоги і закружляв по кімнаті.
— Мотор чогось кашляє, — сказав він. — Треба буде залетіти до майстерні, щоб його там змастили. Звичайно, я й сам міг би змастити, адже я найкращий у світі моторист. Та все часу немає… Ні, мабуть, таки загляну до майстерні.
Малий теж подумав, що так буде найкраще.
Карлсон вилетів у відчинене вікно. Його маленька товста постать чітко вимальовувалася на тлі весняного зоряного неба.
— Гей-гоп, Малий! — гукнув він, помахав пухкенькою ручкою і полетів.
— Я ж уже сказав, що його звуть Карлсон і що живе він угорі на даху, — мовив Малий. — Що тут такого дуже дивного? Хіба люди не можуть жити, де їм хочеться?
— Не мороч нам голови, Малий, — сказала мама. — Ти налякав нас до смерті. Справжній вибух! Тебе ж могло вбити! Невже ти не розумієш цього?
— Розумію, але Карлсон однаково найкращий у світі машиніст, — відповів Малий і поважно глянув на маму.
Ну як вона не збагне, що не можна сказати «ні», коли найкращий у світі машиніст береться заводити твою парову машину!
— Треба відповідати за свої вчинки, Малий, — сказав тато, — а не складати вину на якогось Карлсона, що взагалі не існує.
— Ні, він існує! — заперечив Малий.
— Ще й літати може, — насмішкувато докинув Боссе.
— Уяви собі, що може, — відповів Малий. — Я гадаю, що він ще прилетить, і ти сам побачиш.
— От якби він прилетів завтра, — сказала Бетан. — Я дам тобі крону, Малий, якщо побачу на власні очі Карлсона, що живе на даху.
— Завтра він не зможе, — пояснив Малий. — Завтра йому треба полетіти до майстерні і змастити моторчика.
— За твої витівки тебе самого треба було б змастити… — мовила мама. — Глянь, на що схожа твоя книжкова полиця?
— Карлсон каже, що це все дурниці, не варто й згадувати.
І Малий зневажливо махнув рукою, точнісінько так, як махав Карлсон. Він хотів показати мамі, що зовсім не варто побиватися через якусь там книжкову полицю.
Проте на маму це ніяк не вплинуло.
— Це так каже Карлсон? — спитала вона. — Тоді передай йому, що коли він ще раз пхатиме сюди свого носа, то я так змащу його, що довіку не забуде.
Малий нічого не відповів. Він вважав, що це просто жах — таке говорити про найкращого в світі машиніста. Але на що інше можна було сподіватися такого дня, коли всі наче змовились перечити йому?
І Малий раптом затужив за Карлсоном. За бадьорим, радісним Карлсоном, що так гарно махав рукою й казав, що нещастя — то дурниці, і про них не варто й згадувати. Йому так хотілося знову побачити Карлсона. «Невже він більше ніколи не прилетить?» — з тривогою подумав Малий.