Та невеличка купка козаків, яким вдалося уникнути виселення, ще деякий час продовжувала збройну боротьбу, але була знищена. Станицю заселили вихідці з Росії, Білорусії і перейменували у Красноармійську. Така доля спіткала багато станиць. Станиця Уманська перейменована була в Ленінградську. Станиця Брюховецька до колективізації мала 20 тисяч чоловік, після голоду, повстань і виселення повністю спустіла. Тільки де-інде по хатах лежали мерлі від голоду люди. "У станиці залишився один її житель — голий чоловік з довгим волоссям і бородою. Він бився з котами під акацією за здохлого голуба. Чоловік збожеволів, але солдат дещо зрозумів з його розповіді. Колишній цей божевільний був комуністом і головою сільської Ради. Під час колективізації він розірвав свій партійний квиток і приєднався до повстанців. Майже всі вони загинули, а він заховався у плавнях ріки Кубань, які кишіли комарами. Його дружину і дітей депортували. Якось перебувши зиму, цей нещасний повернувся до своєї хати — останній житель великого колись квітучого поселення".
Втрати населення Кубані були величезні. Дослідники вважають, що під час геноциду голодомору 1932-1933 рр. в Україні та на Кубані померло від 6 до 10 млн. чоловік. Такого тотального винищення людей історія ще не знає. Про кількість людських витрат на Кубані можна лише здогадуватись. У 1932-1933 рр. тільки в станиці Кавказькій в каменоломні знаходили трупи, які привозили заповнені доверху поїзди з 5-10 вантажних вагонів.
У станиці Лабінській від голоду з 24 тисяч жителів померло 14 тисяч козаків. А в станиці Старокорсунській з 14 тисяч населення залишилося менше тисячі.
Відомий англійський історик Роберт Коннвест наводив враження англійських дипломатів від побаченого на Кубані у 1933 р.: "Елемент козацтва великою мірою знищений шляхом убивств і депортацій. Кубань "напівспустошений край, який треба освоювати з самого початку".
Винищуючи населення Кубані, особливого удару тодішня комуністична влада нанесла національному розвитку краю.
У згаданій постанові від 14 грудня 1932 р. наказувалось: "Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов "украинизированных" районов, а также все издающиеся газеты й журналы с украинского языка на русский язык как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК й СНК обязывают крайком й крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в "украинизированных" районах".
В станиці Уманській зберігся щоденник вчителя Уманського педтехнікуму Івана Полєжаєва, в якому він описував, як цей наказ проводився в життя:
"20 лютого (1933 р.). Був викликаний до НКВС, де мені запропонували зібрати всі українські підручники, літературу і передати все туди. Сказали, що моя місія — ліквідувати українізацію технікуму і всі її наслідки.
21 лютого. На залізничну станцію прибув ешелон з Білорусії з переселенцями, які повинні замістити недостачу населення внаслідок чотирьох літ колективізації, саботажу, репресій, голоду і переселень.
Скрипів душею і віддавав українські підручники і літературу, залишив собі "Кобзаря" Т.Г.Шевченка".
Кубанцям, нащадкам запорожців змінювали прізвища на російські — так Грім став Громовим, Малько — Малєвим і т.д. З запровадженням паспортної системи всі корінні українці-кубанці отримали в графі національність — росіянин.
Внаслідок такого радикального рішення "кубанської проблеми" офіційна кількість українського населення Кубані катастрофічно зменшилася. Згідно з даними Загальносоюзного перепису населення 1959 р. українців у Краснодарському краю офіційно було ... 3,9 %.
Але ж не могли безслідно щезнути мільйони українців, які населяли Північний Кавказ. Фактично українцям Кубані було заборонено бути українцями.
Слухняно виконуючи сталінську директиву про знищення української культури на Північному Кавказі, президія Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету видала відповідну постанову від 26 грудня 1932 р. Окремо в цій постанові наказувалося: