"...2. Перевести к 1-му января 1933 г. все делопроизводство советских организаций в станицах й районах на русский язык.
3. В 3-дневный срок перевести все украинизованые газеты на русский язык, а также листовки, брошюрки, стенгазеты, многотиражки
и прочую литературу, виходившую на украинском языке и в дальнейшем издавать их на русском языке. Перевести преподавание на всех работающих краткосрочных курсах (советских, педагогических, колхозных) на русский язык. Предложить КрайОНО подготовить необходимые мероприятия для перевода к осени 1933 г. Преподавания во всех школах на язык..."
Для виконання цієї драконівської постанови, що разом перекреслювала всі досягнення українського національно-культурного відродження на Північному Кавказі і Кубані, долю десятків тисяч вчителів, студентів, культурних діячів, була створена спецкомісія, яку очолив завідуючий ПККВНО (Північно-Кавказький Крайовий Відділ Народної Освіти) Лизлов. 22 квітня 1933 р. в Наркомос РСФРР прийшов звіт про наслідки діяльності спецкомісії. В ньому зазначалося:
"В конце 1932 г... на Северном Кавказе на украинском языке работало 1609 школ І ступени с 221463 учащимися, й с 558 учителями, 259 школ II ступени с 42148 учащимися й с 1552 преподавателями, 12 педагогических техникумов, краткосрочные педагогические курсы и сеть политпросвету-чреждений.
К настоящему времени во исполнение решений директивних организаций по краю проведена следующая работа:
1) Срок окончательного перевода на русский язык работы начальной и средней школы установлен 1 сентября 1933 г. С февраля во всех школах края прекращено преподавание украинского языка как спецпредмета.
2) ...К 1 марта 1933 г. во всех украинских педагогических техникумах преподавание полностью переведено на русский язык...
В Уманском и Полтавском педтехникумах полностью обновлен преподавательский состав, а в других техникумах частично...
Работа всех краткосрочных курсов переведена полностью на русский язык в декабре 1932 г., тогда же переведена на русский язык работа всех политпросветучреждений..."
Та все ж корінні кубанці-українці не були остаточно знищені. Адже той величезний пласт культури, славна історія Кубані, що продовжувала жити у розповідях і переказах, ті дивовижні пісні і традиції не могли безслідно зникнути, як не може щезнути і душа народу. Нерідко траплялися випадки, коли переселенці з Росії і Білорусії під впливом корінного населення вивчали українську мову і користувалися нею, співали українські пісні, зберігали старовинні звичаї і традиції.
Так і склався сумний парадокс на Кубані — у багатьох районах і досі більшість населення розмовляє українською мовою, зберігає українські традиції, але не має змоги ні вчитися рідною мовою, ні читати українські книжки, часописи і газети, ні навіть офіційно називатися українцями.
Однак зараз після довгих часів принижень і поневірянь українці Кубані, хоч і повільно, але цілеспрямовано повертаються до своїх духовних цінностей, до своєї історичної культурної спадщини. Цьому сприяють, зокрема, багато кубанських письменників та вчених, віддані своїй справі ентузіасти-краєзнавці, Кубанський Козачий Хор, могутній процес відродження козацтва на Кубані, коли забута спадщина, здавалося б, назавжди знищена, повертається до справжніх кубанських козаків.
З покоління в покоління передаються в кубанських станицях українські пісні, мова, традиції. З дня народження дитина всотує всі звичаї, перенесені з України. І хоча на уроках навчання ведеться російською мовою, але на перервах, вдома і діти, і вчителі розмовляють українською. Так, багато було знищено, багато забуто і багато втрачено, але цей процес відродження вже почався, і він невідворотний. "Малиновий клин" — славна і вічна Кубань назавжди залишиться незнищенним козацьким краєм нащадків славної Запорозької Січі.
ТЕРОР
Колективізація, розкуркулення і голодомор 1929-1933 рр. за своїми "масштабами" — ледь не найбільш жахливі злочини в історії людства. Якщо в історії траплялился випадки, коли завойовники, або колонізатори проводили масовий геноцид населення підкорених земель, то в Україні і Кубані його здійснила влада, яка урочисто проголосила себе "робітничо-селянською".
В ці роки українцям Кубані був нанесений тяжкий удар — найкращі господарі вмерли від голоду на найродючіших землях в країні або були виселені на Північ, найбільш непокірні загинули в нерівній повстанській боротьбі, свідомі носії національної культури — вчителі, письменники, вчені, митці — опинилися в еміграції або загинули від кривавих репресій. Все це було спрямовано на те, щоб зламати в кубанцях дух гордої незалежності, перетворити запорозьких нащадків на слухняних виконавців кремлівських вказівок.