Саме тоді трагічно обірвалася доля видатного кубанського музикознавця, фольклориста, колишнього регента Кубанського військового хору Григорія Концевича — у 1921 р. особливою постановою була заборонена діяльність хору як "контрреволюційна". Лише у 1936 р. хор дозволили відродити. Можливо, влада, приймаючи таке рішення, хотіла цим самим підтримати брехливу казку про ідеальний всебічний розвиток народів СРСР.
Так чи інакше, але неймовірними зусиллями Григорія Концевича хор був відроджений! Того ж року, після тріумфального виступу у Москві, Концевича заарештували. Сила духу, яка попри всі заборони і терор, залунала у піснях кубанців, злякала тих, хто тримав у своїх руках важелі жорстокої і могутньої машини.
Григорія Концевича розстріляли, а його унікальне зібрання кубанських народних пісень, бібліотеку, нотні збірники — все це, в загальній кількості 12846 одиниць — знищили. Можна тільки здогадуватися, які дорогоцінні твори народної культури українців Кубані назавжди зникли в той час.
Але навіть репресії не змогли до кінця зламати спротив серед кубанського населення, і хоча масові виступи хліборобів під час колективізації були придушені за допомогою регулярних військових частин, окремі невеличкі групи повстанців все ще деякий час продовжували відчайдушну боротьбу з терористичним сталінським режимом.
Так, один з найбільших загонів козаків, яким пощастило втекти із заслання, діяв у районі станиці Медведівської у 1933-34 рр. З часом збройний опір перемістився в гірські райони Північного Кавказу і продовжувався, за деякими свідченнями, до 1939 р., доки останні загони повстанців знищили за допомогою газових бомбардувань.
Один з останніх передвоєнних процесів відбувся у жовтні 1940 р. над козаками Пашківської станиці, їх звинувачували буцімто у створенні "повстанської організації". Про те, яким чином вибивали показання з арештованих, розказував колишній слідчий НКВС: "...Были случаи, когда обвиняемый отказывался от своих показаний. Тогда приходилось докла-дывать начальнику следственного отдела. Обвиняемого у меня забирали на несколько часов й когда его возвращали, то после этого он начинал давать показання... По его поведению било видно, что к нему применяли меры физи-ческого воздействия".
В одному з номерів часопису "Чорноморець", який видавали кубанці-емігранти у Празі, в 1938-39 рр. з'явилася фотографія, що дивом потрапила до редакції. На ній зафіксовано момент розстрілу невідомих кубанських козаків. Кубанський поет Іван Степовий присвятив своїм землякам вірш, який міг би стати своєрідною епітафією на неіснуючому пам'ятнику десяткам тисяч кубанців, котрі загинули в ті роки:
ВІЙНА
Той трагічний розкол, який поділив народ на "білих" і "червоних", зламав долі мільйонів людей, суцільною кривавою раною позначив наше сторіччя.
Події Великої Вітчизняної війни 1939-1945 рр. знову поставили українське населення Кубані на різні боки барикад. І слід правильно зрозуміти ті мотиви, що привели одних до Червоної Армії, а інших — до складу "Вермахту". Перші козацькі кавалерійські частини з донців, кубанців і терців у складі Червоної Армії були утворені ще у 1936 р., коли радянський уряд був уже впевнений у цілковитій стабільності своєї влади на козацьких землях. У січні-квітні 1942 р. на терені Краснодарського краю, перед загрозою німецького прориву на Північний Кавказ, був сформований 17-й Кубанський кавалерійський корпус.
Цей корпус брав участь у багатьох битвах Другої Світової Війни. Більшість його бійців загинула під час військових дій, вражаючи всіх своєю відчайдушною сміливістю. Неодноразово командування кидало козацькі частини на танкові колони німців. Так, наприкінці весни 1942 р. після провалу Барвенковсько-Лозовської операції кавалерійські лави кубанців атакували німецькі танки. В черкесках і бурках, під розгорнутими прапорами летіли кіннотники просто під кулеметний і гарматний вогонь, і коні без вершників ще довго блукали по степах...
Багато тисяч кубанців загинуло, воюючі в Червоній Армії, були розстріляні німцями під час окупації, вивезені на примусову працю в Німеччину. Самовіддано працювали жінки і діти, забезпечуючи радянську країну кубанським хлібом. Сподівалися, що після перемоги все зміниться на краще — припиняться репресії, повернуть хліборобам їхню землю.