НЕЗНИЩЕННА ЄДНІСТЬ
Закінчилася війна, помер Сталін. У 1956 р. на XX з'їзді КПРС новий генсек Хрущов завзято розкритикував "культ особи" свого попередника. Невдовзі його самого позбулися колеги по владі — країна повільно йшла до майбутніх соціальних потрясінь. Але які б реформи не планувало московське керівництво, які б володарі не приходили у Кремль, нічого не було зроблено для того, щоб відновити у своїх правах репресовану культуру українців Кубані. Куди б не закручувався генеральний курс "партії і народу", які б чергові кампанії не прокочувалися по Кубані, які б нові "історичні" програми не розпочинали партійні ідеологи, — всі вони були єдині в одному — українців на Кубані "не было, нет и не будет". А слухняні історики вже науково обґрунтовували колишні сталінські постанови:
"С 1921 г. по указанию Наркомпроса была начата украинизация кубанских школ. В ряде случаев это встретило противодействие, так как в действительности население Кубани не было украинским... Однако, только в более поздний период была доказана несостоятельность украинизации Кубани й прекращено её осуществление".
Всі прояви української національної свідомості на Кубані продовжували наполегливо переслідувати. Викорінення рідної мови починалося зі школи. У деяких школах, наприклад, серед загальних правил поведінки, особливо підкреслювалося: "В школе запрещается говорить на диалектах".
Мільйони українців Північного Кавказу не мають і досі власних шкіл, газет, видавництв, українського радіомовлення.
Скільки ж було знищено людей, витрачено зусиль і коштів, щоб викоренити яскраву і поетичну, прекрасну мову українців Кубані, їхню історичну пам'ять! Тяжко оцінити той удар, що був завданий національній кубанській культурі, зруйнував безцінний зв'язок поколінь, знищив традиційні духовні та моральні цінності.
Тяжко було й тим, хто намагався зберегти вціліле. Неймовірні перешкоди довелося долати керівникові Кубанського Козацького Хору Віктору Захарченку, щоб внести в репертуар українські пісні, які згодом підкорили аудиторії багатьох країн світу!
Кубанцям, прямим нащадкам могутніх українських козаків-запорожців, заборонялась їхня рідна мова, знищувалась історична пам'ять, духовність — навіть право називатись українцями! Хіба цього вони заслужили, оберігаючи кордони Російської імперії, проливаючи кров в усіх війнах, які вели Росія і Радянський Союз, віддаючи останні сили, щоб нагодувати своєю тяжкою працею країну?!
І все ж чи вдалося зламати народну душу Кубані? Кубанці стали дивовижним прикладом незнищенності національного духу. Українська мова в усій своїй самобутності живе на Кубані. Вона зберігається в середовищі людей похилого віку, багато з яких закінчували українські школи, передається наступним поколінням. Історична пам'ять дбайливо зберігається у розповідях живих свідків минулого, у численних легендах і переказах про Байду, Морозенка, Хмельницького, Миколу Рябовола, криваве поле під Берестечком, переселення запорожців в Чорноморію, Кавказьку війну, Голодомор і терор 33-го року. Українська культура живе в колядках і щедрівках, жниварських і чумацьких піснях, в зростаючій зацікавленості до своїх національних витоків. І недаремно в збірнику кубанських народних пісень, який випустив у 1966 р. відомий кубанський краєзнавець Іван Варрава, був і своєрідний кубанський варіант українського національного гімну "Ще не вмерла Україна". Ні, вона на Кубані не вмерла!
І тепер зрозуміло, чому саме, як тільки почав слабнути прес тоталітарної імперської влади, наприкінці 80-х років на Кубані почали з'являтися перші паростки національного відродження. Цей рух ішов у двох напрямках, які, щоправда, часто тісно перепліталися, — козацькому і власне національному.
Цікаво, що козацький рух широко охопив не тільки корінне населення, а й велику частину переселенців. У жовтні 1990 р. в Краснодарі відбувся Перший Установчий з'їзд козацьких осередків, який утворив загальнокозацьке об'єднання — Раду. Нині козацький рух на Кубані переживає важкий етап свого становлення: занадто багато традицій загублено, занадто великі втрати понесло козацтво за ці роки; доки не вироблено твердих орієнтирів, різні сили бажали б втягнути його у братовбивче зіткнення. Але, можна сподіватись, що кубанські козаки, повертаючись до своєї історії, духовної спадщини, обов'язково відродять живе джерело своєї національної культури.
Одночасно з появою перших козацьких громад, її іноді й на їхньому грунті почали з'являтися осередки, які ставлять собі за мету безпосередньо відродити і зберегти українську національну культуру. Серед них — і Товариство Української культури Кубані (офіційно зареєстроване в грудні 1991 р. в Краснодарі. Керівник Микола Терновський), і "Чорноморська Січ" (голова Олег Голуб), і товариство "Просвіта" в станиці Старомінській (голова Р.Кухта), українські культурні товариства в Сочі, Новоросійську, Гарячому Ключі.