У своїх спогадах Олександр Кошиць писав: "В своїй уяві вони (кубанці-чорноморці) цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ, а про Україну казали: "У нас, на Україні…" Взагалі ж співучість кубанських козаків... була дійсно надзвичайна. Тут висказувалась вся природна українська музикальність і старовинна хорова традиція. Які чудовні, вправні хорові співаки (не кажу вже про знамениті голоси), які музикальні!.. Треба було чути ту вражаючу поліфонію (багатоголосність), та поверх усієї маси отой неперервний, що ніколи два рази не повторюється, узор підголоска, неймовірно високого і легкого тенора... Голоси чим далі ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу... З очей співаючих на мене дивився сум моєї батьківщини, історія оживала й дихала холодним минулим. Іноді мені ставало страшно... Я не перебільшую, бо кажу зараз Про "колективний" хоровий голос, коли люди, що творять його, відчувають те "щось", що не дасться до наслідування, але що само собою утворюється, коли ідея опанує душою загалу... Багато зворушливих моментів пережив я. Доля дала мені найбільше щастя — балакати неначе в якомусь місячному сяйві з самою історією, чути як б'ється серце всієї нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання... Ця робота дала мені велику радість і задоволення і я завше згадую з великим задоволенням і почуттям вдячності тих людей і той край, ті свої поїздки по Кубанщині та ті переживання, які я тоді мав. Що то тепер зісталось від цього оригінального фрагменту історичного, від рештів нашого козацтва?..."
Чотири роки збирав Олександр Кошиць скарби кубанського фольклору. Всього він зібрав 700 дорогоцінних пісень за варіантами, 14 збірок вже були готові до друку. За титанічну працю Кошиць отримав золоту медаль від військового уряду, але пісні ці так і не були видані...
Тільки один рукописний збірник дивом зберігся завдяки відомому сучасному кубанському письменникові та краєзнавцю Івану Варраві.
Однак українські пісні не розгубилися в поколіннях, вони і зараз лунають в кубанських станицях і хуторах, не дивлячись на всі потрясіння XX століття. З нечуваною духовною силою виконують їх співці Кубанського козачого хору. Керівник хору, козак станиці Дядьківської Віктор Захарченко, доклав чимало зусиль для його відродження.
Музичний керівник хору Юрій Булавін багато робить для відновлення музичних інструментів, що були колись поширені на Кубані, — бандури, цимбали, козацького пищика, реви, "бугая", сурми та ін. І живуть пісні українців Кубані як вічно живе невмируща душа Чорноморського козацтва.
РЕВОЛЮЦІЯ
Перша світова війна стала інтродукцією тієї великої заграви, що різко змінила плин життя кубанців і розпочала нову сторінку історії українців Кубані. На фронти війни кубанці виставили 37 кінних полків, 22 батальйони пластунів, 9 батарей і 37 сотень — загалом 89 тисяч чоловік. Одні кубанці воювали проти Німеччини і Австро-Угорщини на Західному фронті, а інші — у складі Кавказької Армії проти турків.
Беручи участь майже у всіх битвах, козаки здобули багато перемог. Кубанський пластунський батальйон Ходкевича прорвав німецький фронт під Луцьком. Козацькі полки розбили турків під Сарикамишем, захопивши в полон близько 100 тисяч чоловік, брали участь також і в облозі Перемишля, взяли Ерзерум, Каре і Андаган, укріплену фортецю Трапезунд. Весь світ обійшла дивовижна розповідь про відчайдушний кубанський козацький загін, який, прорвавши турецький фронт, пройшов з боями Месопотамію і об'єднався з англійськими союзниками. Головним чином козацькі частини використовували в авангарді, багато кубанських кінних лав гинуло "від куль ворожих гармат і кулеметів". Багато гинуло і іногородніх українців-кубанців, котрі служили в солдатських полках.
Перебуваючи на фронті, козаки постійно підтримували тісні зв'язки зі своїми станицями. Громадське самоврядування не давало козацьким родинам розорюватися без господарів, на Різдво і Великдень вони отримували від станичних громад подарунки і вітання. Станичники разом обробляли землю, допомагали один одному — навіть за три роки війни посівна площа козацьких земель не зменшилась. Інші справи були у новгородніх. Відсутність міцної громади, слабка матеріальна база — все це розорювало новгородні родини — багаті ще більше багатіли, а переважна більшість родин розорювалася.
Революційна хвиля, що піднялася в лютому 1917 р., незабаром докотилася й до кубанського краю. Чорноморці ніколи не забували, через чию милість їм довелося залишити Україну, зруйновану Запорозьку Січ. Революційні настрої серед жителів Кубані проявилися ще під час революції 1905 р. Чорноморці, які в складі козачого загону генерала Мищенка билися з японцями, відмовилися придушувати революційні виступи народу. Коли козаків привезли з Владивостока до Новоросійська, окремі частини повстали. 2-й Урунський полк відмовився виступити проти демократів. Козаки у повному складі повернулися до Катеринодара, обрали нових старшин, відійшли до своєї станиці Пагінської. Військовий отаман генерал Михайлов наказав з гармат обстріляти станицю, і козаки, щоб не загинули мирні жителі, здалися. Керівники повстанців пішли до Сибіру, але заворушення на Кубані було настільки велике, що козаки скинули Михайлова і знову, як і сторіччя тому, обрали собі отамана і військову Раду.
Одночасно лютнева революція дала могутній поштовх для зростання національної свідомості народів колишньої Російської імперії. Українці Кубані не були виключенням. Ще наприкінці XIX—початку XX століття на Кубані почали виникати нелегальні осередки Революційної Української Партії, яку очолив інспектор народних шкіл С.І.Ерастов. Ці осередки з часом продовжили своє існування як "Чорноморська вільна громада". Національні почуття кубанців настільки зросли, що коли 25 березня у Петербурзі відбулася демонстрація українців, то очолили її кубанські козаки колишнього царського конвою, які їхали попереду 20-тисячної маніфестації у червоних черкесках з запорозькими прапорами і клейнодами.
Не вдалася спроба Тимчасового уряду використати козаків для придушення антиурядових виступів. Кубанці рішуче відмовилися від цього.
А тим часом Кубань все більше втягувалася у вир революції. Та особливих монархічних настроїв серед кубанців не виявлялося. Звістку про повалення царя козаки сприйняли спокійно, заходившись будувати у своєму краю лад, який найбільше відповідав козацьким звичаям. Невдовзі виділилася провідна течія кубанського козацтва, а вслід і частини новгородніх. Це був "чорноморський" або "самостійницький" напрям. Його представники, яких підтримувала більша частина кубанського козацтва (чорноморці і більшість черкесів, котрі становили близько 200 тисяч серед некозачого населення Кубані), виступали за розвиток економічно розвинутого Кубанського краю як вільної незалежної республіки в тісному зв'язку з Україною та іншими демократичними країнами, що утворилися на руїнах колишньої Російської імперії. Визнаним лідером "чорноморців" став талановитий інженер і громадський діяч Микола Степанович Рябовол — козак станиці Донської. Він закінчив Київський політехнічний інститут, багато зробив для розвитку залізничних шляхів на Кубані, до війни працював головою правління Кубано-Чорноморської залізниці. Під час війни був на фронті старшиною.
Микола Рябовол користувався серед козаків надзвичайною популярністю, він постійно піклувався про розвиток краю. Навколо нього поступово згуртувались демократично настроєні провідники "самостійницького" руху — історик Ф.О.Щербина, брати Макаренки, вчитель Г.А. Білий, С. Манжула, Л. Бич, полковник Єрмоленко, депутат всіх чотирьох Державних Дум осавул Кіндрат Бардіж, козак станиці Брюховецької генерал П.І.Кокунько, новгородці — адвокати Білоус і Коробін, священик А.І. Кулабухов, представники горців — Султан-Шахім Гірей, Намитоков, Хатагоу та ін. Чорноморців підтримували і російські козаки-"лінійці". Більшість населення краю розуміло, що Кубань може існувати і розвиватися лише самостійно, керуючись своїми ресурсами і землями. Спочатку владу в Катеринодарі захопили представники Тимчасового уряду — Громадський виконавчий комітет, який розпочав свою діяльність з того, що скинув отамана Бабича і звільнив з посади комісара уряду Бардіжа, за виправдовування утворення в Україні Центральної Ради.