Позицію керівників Кубанського округу визначив у своїй доповіді секретар Кубанського комітету партії Базарних: "Население Кубани — украинцы, в основу их теперешего языка положен украинский язык (он основний, коренной, а русский язык — наносной), этим й определястся вся наша политика по этому вопросу".
А в постанові бюро Кубанського окружного комітету ВКП(б) від 9 січня 1930 р. зазначалося: "Отмечая острую потребность в квалифицированных преподавателях-украинцах институтов, техникумов, рабфаков, СПШ й т.д., поднять вопрос перед крайкомом ВКП(б)У о откомандировании на Кубань квалифицированных преподавателей-украинцев".
Завдяки досить активним діям місцевих органів, активній підтримці населення до 1932 р. практично всі станиці та хутори Кубані мали українські школи, яких нараховувалося 746; вчительські кадри готували 12 педагогічних технікумів, у Катеринодарі і станиці Полтавській діяли українські педагогічні інститути.
Починаючи з 1917 р. на Кубані виходило 6 україномовних газет, у 20-ті роки виходила газета "Радянський станичник", яка користувалася надзвичайною популярністю серед населення, мала в станицях близько 100 кореспондентів.
Всі ці заходи сприяли швидкому розвиткові української національної культури. На Кубані з'явилася ціла плеяда талановитих українських письменників. Вже в 1921 р. в станиці Старокорсунській утворилося перше об'єднання українських письменників, яке почало видавати часопис "Зоря". З часом, підтримуючи тісні зв'язки з Україною, кубанські письменники утворили на Кубані філії українських літературних об'єднань. У 1925 р. з'явилося кубанське відділення українських молодих письменників СІМ (село і місто). Відкрилися літературні спілки — Північнокавказька асоціація українських пролетарських та селянських письменників, крайові філії та об'єднання — "Плуг", ЛОЧАФ, ВОКПП, "Гарт". Протягом 1926-1928 рр. розпочалася діяльність українських літературних товариств у станиці Полтавській, товариства "Нова Кубань" у Краснодарі.
З 1927-1929 рр. у Краснодарі почав друкуватися український педагогічний журнал "Новим шляхом". У 1930 р. Президія Ради Національностей Центрального виконавчого комітету Союзу РСР своєю постановою від 11 лютого ухвалила: "В найближчий час утворити в центрах Північного Кавказу й округах (районах) з українським населенням осередки української культури, літературні об'єднання письменників-українців".
У тому ж році в Краснодарі вийшли перші номери журналу української секції Кубанської асоціації пролетарських письменників "Ленінським шляхом" і альманаху української секції КАППу "Великим колективом". Розвитку національної культури на Кубані багато сприяв і літературно-художній альманах "Наступ", перший номер якого вийшов у травні 1931 р.
Велику роботу проводило видавництво "Північний Кавказ". У 1931 р. для українських шкіл було видано цілу низку підручників. За цей рік на Кубані вийшло 149 українських книг загальним тиражем близько мільйона примірників. На 1932 рік планувалося видати 600 назв загальним тиражем 4 млн. 800 тисяч примірників.
На той час виділялися такі кубанські письменники: Гаврило Доброскок (1879-?), Олександр Волик (1900-?), Юхим Литовченко (1897-?), Олекса Кирій (1898-?), Іван Луценко (1886-?), Павло Оліянчук (1904-?), Омелян Розумієнко (1905-?), Микола Михаєвич (1906-?). Знаки запитання, де повинна стояти дата смерті митців, найбільш сурово свідчать про долю цих художників слова – носіїв кубанської української літератури і про розстріляне відродження національної культури на Кубані.
Один із небагатьох уцілілих літераторів Василь Очеретяний, котрий тривалий час жив і творив на Кубані, ставши всесвітньо відомим письменником під псевдонімом Василь Барка, написав роман "Жовтий князь", у якому першим показав той трагічний кінець, що спіткав національний розквіт української культури на Кубані, і ту моторошну трагедію голодомору 1932-1933 рр.
ГОЛОДОМОР
З одного боку, 20-ті роки відомі нам як часи розвитку національно-культурного будівництва, переходу до нової економічної політики, коли селянин отримав нарешті змогу вільно працювати на своїй землі. Але одночасно це і доба впертої, безжальної боротьби двох напрямків, двох концепцій подальшого розвитку країни і співіснування в ній народів, що піднялись з руїн імперії Романових. Врешті-решт, ідея створення вільного союзу незалежних держав програла. Перемогли намагання створити тоталітарну державу, яка б загнала в жорсткі одноманітні межі всі нації і народи.
І ось, спочатку непомітно, але все дужче й дужче почав розкручуватися велетенський маховик терору, який мав винищити всі прояви національної незалежності радянських республік.
Волелюбне козацтво не могло змиритися з новою владою, яка заради примари "комуністичного майбутнього" бездумно руйнувала економіку й традиції Кубані, застосовуючи жахливий терор. 20-ті роки минули на Кубані в умовах жорстокої повстанської боротьби, відчайдушної і приреченої. Про її розміри свідчать спогади одного з керівників радянського уряду на Кубані — Чорного: "Будучи уже советской, Кубань долгое время была как бы осажденной крепостью, со всех сторон обложенной врагом. Временами волна бандитизма поднималась довольно высоко й иногда даже непосредственно угрожала Советской власти, принимая организованные военные форми, выливаясь в наступление на станицы», захват их и подступы к Краснодару... Органи власти, особенно станичной, постоянно находясь под угрозой банд, принимали военный облик, усваивали военные приемы управлення. Чувствуя себя подстерегаемым со всех сторон, они часто в каждом жителе видели возможного изменника, не доверяя большинству населення, особенно казачьего". Інколи кубанські повстанські частини нараховували декілька тисяч чоловік. Вже у лютому 1920 р. Всеросійська надзвичайна комісія видала постанову по Кубані, згідно з якою влада застосовувала для боротьби з повстанцями нелюдські заходи.
"... 1). Станицы и селения, которые укрывают белых и зелених, будут уничтожены, взрослое население расстреляно, имущество конфисковано; 2). Все лица, оказывающие содействие бандам, будут немедленно расстреляны; 3). У большинства находящихся в горах зеленых остались в селениях родственники. Все они взяты на учет, и в случае наступленнии банд все взрослые родственники, сражающиеся против нас, будут расстреляны, а малолетние высланы в Центральную Россию; 4). ...За каждого убитого советского деятеля поплатятся сотни жителей сел й станиц". Але дії повстанців, за деякими свідченнями, продовжувалися до 1939 р. Збереглися спогади в'язнів сталінських концтаборів. Ці люди чули від засуджених горців про останні бої залишків козацьких і черкеських загонів з військами в горах Кавказу. Карателі змогли розправитися з ними тільки за допомогою широкомасштабних газових атак з літаків.
Звісно, що в сталінській державі не було місця ні волелюбним селянам України і Кубані, незалежним господарям, ні вченим і письменникам, які не бажали співати оди "генію всіх часів і народів". Всі вони були приречені, і тому наступ на інтелігенцію і сільських господарів розпочався одночасно.
Разом з початком суцільної колективізації у 1929 р. почалося винищення національної інтелігенції України і Кубані. Досвід щодо цього керівники терору вже мали. Наприкінці 20-х років була сфабрикована справа "Союзу Кубані й України", у зв'язку з якою по Україні і Кубані прокотилася хвиля арештів українських викладачів і студентів, безпідставно звинувачуваних у "буржуазному націоналізмі".