Утім, він не просто думає, а поглинає і перетравлює величезну кількість інформації і любить її обговорити. Він дивиться наш зомбоящик, сидить цілодобово в інтернеті, вичитує новини, від яких на нього нападає жах. А може, його реакцію слід оцінювати якось інакше. Не жах, а якесь навіть сластолюбство при поглинанні усієї цієї бридоти, яку інтернет постачає йому в необмежених об’ємах. Він буває дуже розчарований, якщо не почує в ефірі і не знайде у Всесвітній мережі чогось викривального, на кшталт розповіді про безкарно привласнені мільярди, про чиюсь розкішну яхту, віллу, дорогу машину, про гульбища на заході дітей високих чиновників, про прокурорів, що беруть великі хабарі, про того самого, який отримує 5 «лимонів» за день, про рейдерські захоплення, про людей, посаджених за грати за вихід на мирний мітинг.
Як це було за нашої радянської молодості, усіх, причетних до існуючої влади, він називає «вони». Ти чув, каже, вони усіх правозахисників примушують реєструватися як іноземних агентів. Ти бачив, який годинник у секретаря нашого цього. Ти читав, вони дозволили поліції застосовувати проти натовпу зброю.
Нещодавно на хабарах упіймали якогось генерала. Показували його палац, дванадцять кімнат, шість чемоданів грошей, золоті годинники, люстри, щось іще. Начебто ведеться боротьба з корупцією, але когось заарештовують і показують по телевізору все ним награбоване, а інший, що накрав у десять разів більше і постійно викривається журналістами, вільно живе у своїх хоромах, їздить на «ролс-ройсі», носить годинника за триста тисяч доларів, нічого ні від кого не приховує і приховувати не збирається. Повне беззаконня, від якого не застрахований ніхто. За радянських часів були хоча й не писані, але зрозумілі правила. Якщо ти, займаючи якусь посаду, імітуєш відданість режиму і вважаєшся патріотом (а на державній службі усі злодюги імітують відданість і вважаються патріотами), то тобі прощається багато чого. Крадь, та знай міру. Приблизно співвіднось свою посаду, близькість до вищого начальства з кількістю краденого, але не попадайся. Якщо ж уже попався, то щонайменше виключать з партії, знімуть з посади, якщо й не посадять, то засунуть кудись геть із очей. Тепер же немає жодної міри і жодних правил. Одного злодюгу показово саджають, а другого…
Всі пам’ятають історію з міністром, який украв мільярди і, не догодивши комусь у чомусь іншим (але не тим, що украв мільярди), став фігурантом великої справи. Скільки було радості в нашому суспільстві, що прагне крові і справедливості! Інтернет гудів. Телеканали охоче показували, як колишній любимчик найверховнішого начальника покірно з’являється на допити в слідчий комітет. Народ переживав радісне хвилювання, що ось воно, розпочалася справжня війна з корупцією, всі наввипередки припускали, який строк він отримає, сподівалися, що немаленький, а оптимісти передбачали навіть розстріл. І раптом все закінчилося пшиком, справу тихцем закрили, екс-міністр отримав нову посаду, не таку велику, як раніше, але достатньо хлібну, на тому все й завершилося.
Акуша нашу державу називає злодійською і клептократичною, а головним злодієм, каже, є, я навіть боюсь сказати хто. І стверджує, що ще рік-два і держава розвалиться від корупції. Я заперечую, що це нісенітниця, корупція у нас велика, але збитки від неї, як мені сказав один освідомлений економіст, не більше двох відсотків від ВВП, це для такої великої і багатої країни ніщо.
– Два відсотки це ніщо, – каже Акуша, – але для того, щоб їх захистити, потрібні решта відсотків, яких ледь не вистачить до ста. Я кажу: як це так? Він каже: а ось так. Уяви, каже, собі, що ти голова держави, легітимно обраний більшістю народу. До того, як тебе вибрали, ти був чесним-пречесним, але коли в твоїх руках опинився ключик до всієї казни держави, ти не втримався і з мільярда мільярдів поцупив один.