Андрій Чайковський
ОЛЮНЬКА
І
Над Дністром на правому березі, на дві милі нижче від міста Самбора, лежить велике село Пишнівці. Розташоване воно на узгір'ї, на чорній урожайній землі. Одна половина його, та, що до Дністра ближче, лежить нижче, і частенько Дністер, виливаючи нагально свої води в тих сторонах, заглядає до хат і виганяє їх мешканців з товаром і з тим, що захопити вдасться, на другу половину села, до сусідів, що мають хати на узгір'ї. Дністер, від Пишнівців почавши, стає крутий. Береги його з того боку, що від Пишнівців, стрімкі й такі крихкі, що вода рік-річно вириває по куску берега, а через те ріка наближається чимраз більше до села.
Село Пишнівці різниться від інших сіл наддністрянської околиці хіба тим, що воно розпадається на дві адміністративні громади: на шляхетську, що зветься Закуття, і хлопську, або рустикальну. Обі ті громади мають хіба спільну церкву й школу, та й тут намагаються не змішуватися між собою, бо, на їх думку, і перед богом хлоп шляхтичеві не рівня. Та класова незгода переноситься і на школярів, що вчаться в однім будинку; вони між собою не любляться, не хочуть сидіти суміш на лавках і так, як їхні батьки, дражнять одні одних та роблять собі взаємні пакості.
Кожна громада має своє окреме начальство з окремою радою. На Закутті начальникує префект з асесорами[1], а в громаді рустикальній – звичайний війт з присяжними. Між закуттянами і хлопами нема найменшого зв'язку. Вони стараються якомога різнитися й убранням, і бесідою, й звичаями. Закуттяни носять капоти сурдутового крою, хоч би й з полотна, кашкети, тобто шапки з дашками, похожі дещо на російські, хіба що вужчі дном, де-де рогатівки крою кілінського, взимку – низенькі баранячі шапки, «пасові чоботи», такі, що халяви шиті по боках на лад німецьких штіфлів[2]. Жінки носять крамські строкаті спідниці, кацабайки, а на голові хустини, зав'язані під бородою. Волосся чешуть гладко, а косу обв'язують на міщанський лад ззаду голови в коліща. Йдучи в церкву, або при якім більшім святі, закидають На себе великі хустки, та так. що вони зсуваються нижче плечей і лиш на раменах задержуються. Одним словом, у їхній одежі видно якусь панську претензію, вони бажали б усе і всім показати себе вищими від хлопів» котрих прозивають мургами з чорним піднебінням.
Однак і хлопи не хочуть шляхті ні в чому поступатися. Вони не цураються свого хлопського строю. Одягаються в полотняні кафтани слов'янського крою, в кожухи, в широчезні, трохи на козацький лад шиті штани та великі угнівські чоботи з закаблуками. Жінки носять на голові чіпці, волосся заплітають високо на голові, а над чолом пускають його в гриву, що зветься жмудами. Спідниці домашньої роботи. Одним словом, пишнівські хлопи мають вигляд українських селян, а шляхта, що пам'ятає ще дещо зі своїх традицій та шляхетських привілеїв, подобає на якусь хлопсько-панську мішанину. Та це водиться і з бесідою, і з молитвою. Хлоп не хоче інакше говорити, як по-українськи, не знає іншої молитви, як української; шляхтич дуже радо вживає слова польські, розуміється, в покаліченім вигляді, імена українські вимовляє по-польськи, а вчитися польської молитви належить до доброго тону. Шляхта незадоволена теперішніми порядками та все з жалем згадує часи польського панування, де шляхетські привілеї багато значили і хлоп був хлопом, а не чоловіком.
Хлопи, де лиш можуть, висміюють шляхтичів і прозивають їх макогонами через те, що колись шляхта носила свої дипломи або легітимації шляхетські в бляшанках, подібних до макогонів.
Родинних зв'язків між хлопами і шляхтою нема й, либонь, не скоро будуть. А якщо коли трапилося, що шляхтянка віддалася за хлопа, то вже їй не показуватися на вулицю Закуття, ба навіть і строю шляхетського мусила зректися, а то, либонь, подерли б на ній на шматки. Так само здерли б капоту з такого шляхтича, котрий оженився б з хлопкою.
У цілім Закутті мешкав один-однісінький хлоп Ябчак Іван. Був це заможний ґазда, статечний. Мав він двох синів – Сенька та Гриця. Були то роботящі та тверезі парубки. Однак загорода Ябчака була відділена від усіх шляхетських осідків так, що навіть мусив через свій город зробити собі власну вулицю, щоб з сусідами не сходитися.
А втім, у цілому Закутті сама шляхта. Є тут Гординські-Федьковичі, Чайковські-Тимковичі, Городиські-Ядвищаки. Останні назвища – то родові, або, як вони кажуть, придомки. Себе вони кличуть по батькові, і так є тут Яців Ясьо, Петрів Ясьо, Стефанів Юзьо й інші.
Було це в місяці серпні 1856 року під час холери. Іван Ябчак порався на своїм обійсті коло воза, котрим мали їхати сини в поле по хліб. Він кілька разів зазирав через пліт до свого сусіда Юзевого Лукаша, крутив головою та муркотів щось сам до себе. Зазирнув ще раз та, не вертаючи вже до своєї роботи, гукнув до сусіда Ясевого Петра, що мешкав на другому боці від загороди Юзевого Лукаша: