Це зацікавило Іслам–Ґірея. Невже посли від козаків прибули до посольського стану в Біюк–Яшлаві, що недалеко Бахчисарая, і оце один з них пішов розважатися до циган?
Він зупинив коня, стихла музика, схилились перед ханським достойником цигани в земному поклоні. Знали його в обличчя. В цю мить з печери випурхнула гурма дітей, вони обступили калгу–султана, простягаючи руки. Цитьнула стара циганка на голозаду малечу, та Іслам посміхнувся і сипнув дітям жменю мідних монет. Знявся галас і стих, до ханича підступила молода циганка.
— Дай руку, я вгадаю твою долю, лицарю.
Змірявся Іслам з чорним поглядом красуні.
— Ще заскоро мені вдаватися до ворожок, трояндо Єгипту. Я покличу тебе тоді, коли сам почну визначати свою долю, та не для того, аби вгадувала її, а хіба — щоб побажала щастя. Такі уста не віщують лиха… Але ти скажи мені, що то за джигіт он там стоїть? Звідки він тут узявся?
Зніяковіла дівчина позадкувала, вперед вийшла згорблена стара циганка з відьомським обличчям.
— Ти про нього питаєш, ефенді, хай благословить Аллах твоє ім’я? — Глянула спідлоба і показала рукою на хлопця, що незрушно стояв біля печери.
— Про нього питаю.
— Це… це мій син, — відказала циганка, заникуючись.
— Брешеш, стара відьмо! — крикнув Іслам. — Ану, підійди сюди, молодче, і поклонися, — звернувся до парубка. — Ти не зігнув своєї спини переді мною.
Парубок повільно підійшов до Іслам–Ґірея і сказав:
— Мені ніхто ніколи не казав, що треба кланятися вершникам. А згинаю я спину щодня, випилюючи бодрацький камінь біля Мангушу.
— Хто ти є?
— Не знаю, хто я. Моє ім’я Селім, і я інший, ніж вони, — кивнув головою на циган. — Але виріс я у цій печері, тут їм, і мене не б’ють.
— Ця циганка твоя мама?
— Я не знаю, що таке мама.
— Слухай, стара, — Іслам–Ґірей повернув голову до циганки. — Звідки він у тебе? Не син це твій. Для кого годуєш? Продай мені його, я дам за нього не менші гроші, ніж ти могла б узяти на базарі.
— Не для базару я ховала його, ефенді. Там платять за людей так, як і за худобу — яка ситість, яка сила. Його ж віддам за ціну, втричі вищу, тому, хто вміє оцінювати ще й лицарський дух.
— А того лицарського духу він набирався в бодрацьких каменоломнях?
— Якщо він є в людини, то не пропаде і в темниці. А ти збагни своїм оком. Козацький син, вигодуваний грудьми вільної циганки, мусить бути лицарем. Він із України, ефенді.
— Добре вмієш захвалювати товар, сово, і знаєш перед ким, — посміхнувся Іслам–Ґірей. — Але як я не куплю, то ніхто не дасть тобі потрібної ціни. Що робитимеш із ним? Цигани рабів не тримають, жебрати юнака не навчила і сином не назвала.
— Ханові колись продам.
— Ханові? Але ж хан є.
— Такому, що потребує не скопців, а лицарів.
— Язик заважає тобі в роті, відьмо. Твоє щастя, що гнів не підступив до мого серця. Віддай мені його, я потребую лицарів.
— Ти не хан, вельможо…
— То візьми мою руку і ворожи. Наворожиш мені ханство, тоді візьму джигіта задурно, коли ж не наворожиш, голову отут зітну!
Схилилася до землі стара, та не видно було переляку на її обличчі.
— Достойнику знакомитий, — мовила, — володар, що грабує своїх підлеглих, — поганий володар. Його боїться народ, але не любить. Такий хан програє битви. А за тобою колись піде народ. Це кажу я — стара Еміне, якій уже за вісімдесят. Кажу, не дивлячись на руку.
Іслам–Ґірей вийняв з–за пояса торбинку, побрязкав нею і шпурнув циганці. Вона спритно підхопила торбинку, очі її засвітилися.
— Це — за лицаря. А за ворожбу?
Глянув суворо калга–султан на циганку, але сягнув за пояса і кинув їй в обличчя жменею золотих дукатів.
— Завтра приведеш його до мене в Ак–мечеть. — А тоді звернувся до юнака: — Ти хочеш бути моїм воїном, юначе?
— О, так! — спалахнули захватом очі Селіма.
Іслам–Ґірей пришпорив коня і поскакав, минаючи Ашлама–сарай і медресе, до головного ханського палацу.
Зупинився на мосту біля воріт. Два мідні дракони над брамою, що вже сто років перегризали один одному горло, блищали в останніх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить до ханського двору, що саме є гербом Ґіреїв, і хай обачним буде кожен: калга чи простий райя.
Залишивши коня біля воріт, калга–султан статечно подався до спальних кімнат хана. Пішов сходами вгору, минаючи сторожів–євнухів, що стояли навшпиньках біля кожних дверей; двері ханської спальні відчинилися самі — за ними стояли, заховані в біляодвірних нішах, німі раби.
Беґадир–хан сидів на подушці посеред кімнати в чалмі із зеленим дном, у блакитному кафтані. Він приготувався до прийому калги, однак його обличчя було бліде, аж жовте, і чимось стривожене, Іслам–Ґірей відзначив про себе, що, певно, недовго поживе цей анемічний меланхолік. Зняв із голови тюрбана, кинув на долівку, нагнувся до брата і поцілував його в полу кафтана. Беґадир кволо кивнув Ісламові, дозволивши сісти напроти.