— Дивися, Мальво, — сказала Марія, підвівши голову. — Дивися і запам’ятай: це Божа церква. В такій, як ця, ти хрещена. Колись, як виростеш, мусиш її пригадати. А нині ми мусульмани і розмовлятимемо з тобою по–бусурманськи.
Мальва, втомлена і голодна, спала, поклавши голівку на материне плече.
— Тепер ходімо до Мураха–баби на вечірнє богослужіння, доню. Ходімо послужити іншому богові, якщо наш забув про нас.
Йшла Марія, смиренна, скорена, із зсутуленим сумлінням. Загорнула обличчя шалем і не звертала уваги на людей, що виходили на вулиці й голосно про щось гомоніли, на яничарів, що збиралися на майдані біля мечеті і кричали:
— Слава султанові султанів Ібрагімові!
Марію ніщо на світі не обходило. Із сонною Мальвою зайшла на хори монастиря і аж тепер зрозуміла, що, напевно, сталася у бусурманів якась велика подія. Дервіші богослужили так, як і тоді, тільки після кожного викрику «Аллах» зривалися з місць і верещали: «Світло очей наших султан Ібрагім!», а після відправи загриміли в барабани, запищали на флейтах.
«Нового ідола собі обрали і радіють», — подумала і зійшла вниз, байдужа, втомлена, виснажена.
На подвір’ї стояв Мурах–баба. Очі його світилися стриманим задоволенням.
— Ашхам хайр олсун[33], — привітався він і повів Марію за собою.
Розділ третій
Цей світ — город: один росте,
другий достигає, а третій падає.
Рік тому Османська імперія знову стривожила світ. Цього разу ляк огорнув не тільки християнські, а й мусульманські держави. Ім’я тридцятирічного султана Амурата IV пролунало з такою силою, як колись імена його великих попередників.
Магомет Завойовник узяв Константинополь.
Сулейман Пишний підкорив Сербію, Грузію, Алжир.
Амурат IV завоював Багдад.
Десять років турецькі війська облягали перлину світу, десять років текли гроші з державної скарбниці на безнадійну, здавалося, війну, і нарешті — таки перемога, нарешті багдадське золото перелилося до кованих куфрів стамбульського семивежного замку Едікуле.
Фанатичний ворог курців і шанувальник Бахуса, несамовитий деспот, що винищив тисячі непокірних яничарів, і простодушний демократ, до якого на вулиці підходили жебраки, пияк і звитяжець Амурат IV, втративши терпець стратега, переодягнувся в мундир рядового воїна і сам поліз на стіну Багдада. Деморалізовані яничари і знеохочені невдачами спаґії[34] ринулися за своїм шаленим полководцем — Багдад упав. Переможці справили сорокаденну криваву тризну на берегах Тигру, а на султанській чалмі засвітився ще один алмаз.
Перський шах Сефі І погодився на всі умови Амурата. Протягом цілого року прибували до Золотого Рогу галери з трофеями, султан із військом повернувся аж навесні. Більш ніж місяць готувався в Скутарі до вступу в столицю. Стамбул томився в очікуванні великого свята.
Врешті півсотні галер перепливли Босфор під грім усієї артилерії. На білому перському коні, в леопардовій шкурі, перекинутій через рамено, в сніжно–білій чалмі в’їжджав у Золоті ворота султан–переможець, за ним — двадцять вельмож у срібних латах. Головними вулицями Стамбула, встеленими килимами, їхав Амурат; народ юрмився, лунала музика, юні циганки–красуні звивалися в гарячих танцях, дзвеніли лютні, цитри, заливалися флейти, із сотень мінаретів викрикували муедзини хвалу султанові, і навіть дзвонили церковні дзвони на Пері і Ґалаті.
За Золотим Рогом, на горбах Касим–паші, звідки видно, мов на долоні, весь Стамбул, розставили столи. Амурат звелів пригощати всіх — від великого візира до простого кафеджі. А сам раз по раз підіймав бичачий ріг із вином, і кожний тост султана супроводжували гарматні залпи з анатолійського і румелійського берегів.
Біля султана стояли п’ятибунчужний великий візир — сивобородий Аззем–паша, аґа яничарів — понурий Hyp Алі, шейхульіслам Реґель — глава духовенства.