— Ні! — скрикнула Марія, намагаючись криком убити черв'як вагання, який тепер боляче завертівся в серці. — Ні, тільки не це рабство!
— Це найлегше рабство. Воно тобі виплатиться. За нього хліб дають на нашій волі.
— І купити треба його своїм сумлінням?
— Сумління — теж рабство. Вільних людей немає, жінко, — похитав головою дервіш і сказав майже пошепки: — Хай ти не змиришся в душі з новою вірою, хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед тигрів, хіба відала б, що живуть на світі олені? Про дочку подумай, в неї життя тільки починається. А про те, що зможеш повернутися в свій край, забудь. Ор-капу25 замкнений на сімнадцять замків. Від Борисфена до Гнилого моря26 височать одна біля одної сімнадцять веж, жодна людина не пройде через перешийок без ханської грамоти.
— А з грамотою? — похапливо спитала Марія.
— Її може отримати тільки мусульманин.
Дервіш повернувся до Марії спиною, зашепотів слова молитви, тихо подався у протилежний бік, а вона стояла зблідла, без надії, з простягнутими руками і не помічала, як синьоока Мальва безжурно бігає попід хребтом, зриває жовті квіти, що пришпилились головками до сухої землі.
— Ні, ні! — промовила сама до себе вголос. — За це карає кожний бог. За відступництво нікого не минає кара... Але як ще тяжче може покарати мене мій бог? Я нині вдруге втратила волю, — що страшніше він зуміє придумати для мене? Муки сумління?.. А тебе, о господи, не мучитиме совість, коли загине моя дитина? Одне-єдине віконечко залишилося для мене, яким я ще можу вилетіти на волю, — грамота. А не відчиню його, то колись постигне мене найжахливіша кара — прокляття рідної дитини.
Жмакали душу сумніви, шугали в голові покремсані думки, і між ними промайнула ота, тепер уже наче зовсім чужа й непотрібна: що було позаду?
Що? А чи варто далі згадувати про те, що зажурилась Україна, бо ніде прожити? Україна... А я хіба не Україна, укроєна, ущерблена, як моя земля? Переді мною — рудий хребет Тепе-оба, позаду — кафський ринок, і нічого, й нікого немає в мене більше, крім Мальви. А ось вони, жовті, мізерні квіти, забули свою вітчизну і живуть. Якби розрослись пишно, як там, їх згризли б верблюди й осли. Та вони змирились... Що мені тепер до України, коли її на світі вже немає. Її втоптали в болото на Масловому Ставу самі проводирі-полковники, і відтоді я вже не шанована людьми полковничиха Самійлиха, а жебрачка... Нема України. То чому я повинна вбивати юне життя дитини лише заради пам'яті про неї? Нема України — є Ляхистан з костьолами, чим вони кращі від мечетей? Та все одно я хочу повернутися туди, тому прости мені моє відступництво, боже. Якщо повернемось — викуплю свою провину: молитвою, кров'ю, життям.
Марія вклякла на землю і била останні християнські поклони. А безжурна Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовті квіти і зачарованими очима вдивлялась у міражну далечінь степу: перед нею розкривався ще не бачений світ, той, що був дотепер чомусь закритий решіткою ниток на кроснах З дитячої пам'яті зіслизли, не залишивши сліду, саманна хата з темним підвалом і лайка господині — світ заряснів перед нею червоним кизилом, зав'яззю шипшини, жовтоголовим держи-деревом і повінню гарячого сонця. Чарівний! Шумливе місто, гладінь тихого моря, барвисті галери, величні башти, стрункі мінарети. І ти, горбата тварино, що стоїш непорушно під горою, теж чарівна!
Дівчинка підбігла до верблюда з пучком гарячих мальв, щоб подати йому в обвислі губи, і тут схопилася мати, скрикнула:
— Не можна! Не дам тебе тварюкам!
Запхинькала Мальва, не зрозумівши, чому кричить на неї мати, Марія ж стояла перед верблюдом, вражена його погордливим поглядом.
Чого так дивишся на мене, наче я рівня тобі? — сказала, та раптом поникла і мовчки заговорила до худобини:
«Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вільного тура став горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобі хребет, і ярмо вигнуло шию? Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш віками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо звелась угору, але не випрямитись їй ніколи, і хребту не зростись ніколи геж. Не станеш більше ні сайгаком, ні оленем, ні туром. Все, що можеш ти зробити, — гидливо плюнути свому хазяїнові у вічі, але ніколи не перестанеш нести його мішки... Яка біда примусила тебе впрягтися?.. Та якщо це вже сталося з нами, тож несімо до скону свою ганьбу, поки не вигинемо».