казати. Справді ж бо, тут нічого не вдієш. Пригода така безглузда, й,
незважаючи ні на що, таке велике бажання зрозуміти її.
Спотворені тіла привезли на ферму “Сім буків”, і я сидів біля них з Мену,
чекаючи на своїх сестер. Сиділи ми мовчки біля небіжчиків в суцільній тиші,
Момо вмостився на долівці в куточку кімнати й на все відповідав “ні”. Пізно
ввечері заходилися іржати коні: Момо забув насипати їм ячменю. Мену подивилася
на нього, але він, з виду суворий, заперечливо похитав головою. Я підвівся й
пішов насипати коням ячменю.
Не встиг я повернутися до кімнати покійників, як мої сестри підкотили на
автомобілі з головного міста департаменту, їхня проворність мне дивує, але ще
більше дивує те, що вони вже були в жалобі. Вони вдяглися з ніг до голови в
чорне, мовби заздалегідь передбачили загибель батьків. Переступивши поріг ферми
“Сім буків”, навіть ще не скинувши капелюшки й вуалі, залилися слізьми й
заголосили.
У них якась незбагненна злість на мене. Кожна з них по черзі стає луною другої.
Що каже Полетта, те повторює Пелажія або, навпаки, запитання, яке ставить
Пелажія, негайно ж ставить і Полетта. Немає нічого огиднішого. З усякого
приводу ви маєте два варіанти однієї й тієї самої нісенітниці.
До речі, вони схожі одна на одну: кволі, біляві й кучеряві, зовні так і
випромінюють фальшиву ніжність.
- А чому, - мекає Полетта, - тато й мати не в своєму ліжку на фермі “Велика
стодола”?
- Замість того, - озивається Пелажія, - щоб лежати тут, у дядька, ніби в них
немає своєї домівки.
- А як би було прикро бідоласі татові, коли б він жив, - підхоплює Полетта, -
дізнатися, що він помре не в своєму домі.
- В усякому разі, - кажу я, - він помер не в своєму домі, а нагло в авто “4-L”.
А щоб сидіти біля небіжчиків, я не міг поділитися навпіл, одну свою половину
послати на ферму “Велика стодола”, а другу залишити на фермі “Сім буків”.
- Не заперечуй, - каже Полетта.
- Не заперечуй, - повторює Пелажія, - бідолашний тато не був би радий лежати
тут. Мати тим більше.
- Особливо матуся, - мовить Полетта, - сам знаєш, як вона ставилася до небораки
дядька.
Слово “неборака” викликає в мене гнів, бо вони не любили дядька.
- Подумай, - втручається Пелажія, - що зараз на фермі “Велика стодола” нікому
доглянути худобу.
- Що татові корови, - підхоплює Полетта, - все ж таки варті більшого, ніж коні.
Вона не говорить “дядькові коні”, бо дядько лежить тут, перед їхніми очима,
жахливо знівечений.
- Пейссу, - кажу я, - догляне їх.
Вони перезираються.
- Пейссу! - вигукує Полетта.
- Пейссу! - підхоплює Пелажія. - Ну що ж, справді, Пейссу!
Я грубо перебиваю їх.
- Ну, що Пейссу! Що ви маєте проти Пейссу? - Й віроломно додаю: - Ви ніколи не
бажали чогось лихого Пейссу.
Вони не відповідають. Дуже заклопотано якусь хвилину ридають. Потім
відбувається драматична сцена витирання очей хустиною та шморгання носом.
Відтак Пелажія знову кидається в наступ.
- Поки ми тут, - каже вона, багатозначно перезирнувшись із сестрою, - Пейссу
коїтиме все, що йому забагнеться, на фермі “Велика стодола”.
- Думаєш, - мовить Полетта, - ніби він посоромиться нишпорити в шухлядах.
Я знизую плечима. Мовчу. Вони знову починають голосити, витирати очі хустиною.
Збігає чимало часу, доки дует знов озветься. Але він озивається.
- Я хвилююся за цих бідних тварин, - мимрить Пелажія. - Запитую себе, чи не
піти собі додому, щоб заспокоїтися.
- Подумай же, - мовить Полетта, - що то не тільки справа Пейссу.
- Ох, той Пейссу! - докидає Пелажія.
Коли б цієї миті вдалося проникнути в серця моїх сестер, то там можна було б
побачити збільшений відбиток ключа від ферми “Велика стодола”. Вони гадають, що
цей ключ у моїй кишені. Але під яким приводом попросити його в мене? Звісно ж,
не для того, щоб піти доглянути худобу.
А я вже ситий їхнім стогоном. Несподівано, не підвищуючи голосу, кажу:
- Ви знаєте тата. Він не поїхав би на футбольний матч, не позамикавши все. Коли
привезли його тіло, я знайшов у нього ключ. - Я веду далі, наголошуючи на
кожному слові: - Я забрав ключа. Й кроку не ступив звідси, відколи привезли
сюди батьків, усі можуть вам це сказати. А щодо того, щоб піти на ферму “Велика
стодола”, то ми всі троє підемо туди позавтра, після похорону.
Вони загомоніли, відкинувши чорні вуалі:
- Ми ж довіряємо тобі, Емманюелю! Знаємо тебе! Зрозумій, ніхто й не міг би
подумати про це! Особливо в такий час!
Уранці того дня, коли мав відбутися похорон, Мену попрохала мене допомогти їй
помити Момо. Я вже не раз бачив оте дивне купання. Це не така проста справа.
Треба впіймати Момо зненацька, здерти з нього одяг, наче шкуру з кролика,
посадити його в цебер і тримати там, бо він відбивається, мов несамовитий,
волаючи диким голосом: “А дамеспо адибо нелюво” (“Та дайте мені спокій, ради
бога! Не люблю води!”).
А цього ранку він чинить ще шаленіший опір, ніж звичайно. Під квітневим сонцем
з цебра, що стоїть на кам’яних плитах у дворі, йде пара. Я тримаю Момо попід пахви, а Мену стягує з нього
штани й плавки. Момо, тільки-но він ступає на землю, підставляє мені ногу. Я
падаю. Голий, мов черв’як, він тікає, з нечуваною швидкістю перебираючи худими ногами. Добігши до
одного з великих дубів, що внизу, по той біг лугу, він стрибає вгору, повисає в
повітрі, підтягується, дереться з гілки на гілку й опиняється на вершечку
дерева.
Я вдягнутий по-святковому й, у всякому разі, не збираюся лізти за Момо на
дерево. Мену, захекавшись, наздоганяє мене. Я намагаюся умовити Момо. Хоч я
молодший від нього на шість років, він дивиться на мене як на літнього дядька.
Проте я зазнаю невдачі. Наштовхуюся на стіну. Момо не вигукує своє звичне: “А
дамеспо адибо нелюво!” Він не каже ні слова. Дивиться на мене згори й стогне,
його чорні очі поблискують з-за весняних листочків.
Я чую лише одну відповідь: “Неду!” (“Не піду!”), не пискляву, а виголошену
тихо, рішуче. Я знову звертаюся до нього.
- Ну ж бо, Момо, будь хоч трохи розсудливим. Тобі треба помитися, щоб іти до
церкви. - (Кажу “до церкви”4, бо він не зрозуміє слів “до храму”).
- Неду! Неду!
- Ти не хочеш іти до церкви?
- Неду! Неду!
- Але чому? Ти ж любиш ходити до церкви.
Вмостившись на гілці, він махає перед собою руками й сумно дивиться на мене
з-за лискучого листя. Й усе. Я не чую більше ніякої відповіді, тільки бачу цей
погляд.
- Доведеться його залишити, - каже Мену, яка здогадалася принести синів одяг і
кладе його під деревом. - У всякому разі, він не злізе доти, доки ми не
підемо.
Вона обертається на закаблуках і йде вгору лугом. Я зиркаю на годинник. Вже
пізно. Мене жде похоронна церемонія, а я зовсім на неї не настроєний, Момо має
рацію. Якби я міг так, як він, стогнати на дереві замість того, щоб з своїми
заплаканими сестрами грати комедію про синівську любов.
Я також піднявся вгору лугом. Схил видався мені важким. Дивлюся собі під ноги й
з подивом завважую, що луг вкрився кущиками молодої, надзвичайно зеленої трави.
Вона швидко виросла за кілька сонячних днів. Я думаю, що менш як за місяць
доведеться з дядьком косити її на сіно.
Ця думка раніше сповнювала мене радістю, але, дивна річ, сьогодні ця радість
починає розвіюватися, Приголомшений, я зупиняюся посеред лугу. По моїх щоках
котяться сльози.