II
Події прискорюються. Швидко наближається наступна “віха”. Минув рік після
нещасливого випадку. Пан Гайяк телефонує мені, щоб я приїхав до його
канцелярії.
Коли я прибуваю на побачення, нотар не приймає відвідувачів, і старший писар
веде мене до його порожнього кабінету. Запрошує “перепочити”, поки прийде
нотар, і я сідаю в одне з шкіряних крісел, у яке до мене сідало багато інших
людей зі страхом програти.
Обідній перепочинок. Я оглядаю кімнату. Вона здається мені похмурою. За столом
пана Гайяка всю стіну, від підлоги до стелі, затуляють маленькі шухлядки з
посмертними справами. Вони скидаються на скриньки, в яких ховають прах у
колумбарії. Вже така звичка у людей: усе заносити в списки.
Завіси темно-зелені, стіни оббиті зеленою тканиною, зелені скриньки й, нарешті,
зелена шкіра, якою покритий письмовий стіл. А там, біля великого чорнильного
прибору, зробленого під золото, стоїть одна штукенція, яка завжди мене
зачаровувала: нежива миша в брилі прозорого пластику. Вона також занесена в
списки.
Я припускаю, що цю мишу впіймали, коли вона гризла якесь досьє, й засудили до
довічного ув’язнення в пластику. Я схиляюся й піднімаю мишу та її камеру. Ця штучка досить
важка. Й тепер пригадую: тридцять років тому, супроводжуючи дядька до нотаря, я
бачив, що батько пана Гайяка використовував її як прес-пап’є. Я розглядаю цього гризуна, засудженого на довічно. Коли пан Гайяк піде також
на спочинок, то передасть цю дрібничку своєму синові, як і скриньки свого
колумбарію та кладовище тек у своїй коморі. На мене навіюють смуток ці династії
нотарів, що передають один одному єдину мишу. Не відаю чому, але це робить для
мене смерть відчутнішою.
Виходить пан Гайяк-син. Смаглявий, високий, рудий і вже посивілий. Він приймає
мене до певної міри з шаблонною чемністю. Відтак, одвернувшись від мене,
витягує одну з шухлядок, дістає з неї теку, а з теки - запечатаного сургучем
листа й, перш ніж дати мені, крадькома обмацує його, мовби дивуючись, чому він
такий тонкий.
- Ось, пане Конт.
І своїм лагідним голосом він починає зовсім непотрібне роз’яснення, бо я прочитав уже на конверті напис, зроблений дядьком: “Вручити моєму
небожеві Емманюелю через рік після моєї смерті, якщо він господарює на фермі
“Сім буків”.
Я мав у місті багато справ й усю пообідню пору проносив дядькового листа в
кишені куртки. Розпечатав його лісля вечері, сховавшись у маленькому кабінеті
на фермі “Сім буків”. Коли розрізав конверт ножем у формі кинджала, що його
подарував мені дядько, в мене тремтіла рука.