“Емманюелю!
Цього вечора, зовсім безпідставно, бо здоров’я в мене чудове, я думаю про свою смерть і вирішую написати цього листа. Мені
дуже прикро, як подумаю, що ти прочитаєш його, коли мене вже не буде, й ти
продовжуватимеш мою справу. Як кажуть, колись таки доведеться вмерти. Це зовсім
безглуздо з боку тих, хто так каже, бо я не бачу в цьому необхідності.
Серед тих багатств, що я лишаю тобі, - не тільки ферма “Сім буків”, а й біблія
та енциклопедичний словник Ларусса в десяти томах.
Знаю добре, що ти невіруючий (а чия в тому вина?), та все ж читай час од часу
біблію на згадку про мене. В цій книзі важливі не звичаї, важлива мудрість.
За мого життя ніхто, крім мене, не розгортав енциклопедичного словника Ларусса.
Коли ти розгорнеш його, то зрозумієш чому.
Нарешті, Емманюелю, хочу сказати тобі, що без тебе моє життя було б порожнім і
що ти приніс мені велику радість.
Пам’ятаєш той день після твоєї втечі, коли я прийшов по тебе до Мальвіля? Цілую
тебе.
Самюель”.
Я читав і перечитував цього листа. Дядькова великодушність викликала в мене
почуття сорому. Він завжди піклувався про мене, а тепер ще й дякував. Оте “ти
приніс мені велику радість” примушує серце болісно защеміти. Власне, якась
невеличка незграбна фраза, але ж скільки любові приховується за словами, сам не
відаю, як я міг бути гідним такої любові.
Перечитав листа втретє й зупинився на словах “а чия в тому вина?”. Впізнав
дядьків натяк. Він давав мені можливість самому відповісти на це загадкове
запитання. Чи не татова вина, бо він навернувся до “поганої” релігії? Може,
моєї матері, яка мала таку вбогу душу? А може, абата Леби, який занадто
доскіпувався до наших “тілесних гріхів”?
Я запитував себе також, чому дядько натякнув на свій прихід до Мальвіля під час
моєї втечі. Щоб наголосити на тому дневі, коли я “приніс йому велику радість”?
А може, він мав на увазі щось зовсім інше, але не зважувався відверто назвати?
Я добре знав, що дядько полюбляв, коли його розуміли з півслова.
Я добув з кишені чималеньку в’язку дядькових ключів і одразу ж розшукав серед них ключа від дубової шафи. Я
знав його добре, він, плескатий і зубчастий, замикав замок шафи за допомогою
вертикального металевого засуву. Відчинивши шафу, побачив серед книжкових
полиць, заповнених теками, одну полицю з томами енциклопедичного словника
Ларусса й біблії - разом чотирнадцять книг, а біблія була монументальна,
оправлена тисненою брунатного кольору шкірою і складалася з чотирьох томів. Я
взяв з полиці всі чотири томи, поклав їх на стіл і почав один за одним гортати.
Мене приголомшили ілюстрації. Вони були розкішні.
Митцеві й на думку не спало бодай трохи прикрасити святих. Навпаки, він
намалював їх огрубілими, а вождів племен - з дикунськими обличчями. Коли
дивишся на кощавих, худих, з неотесаними обличчями, босих людей, то здається,
що від них тхне лоєм, верблюжим кізяком, пустельними пісками. Навколо них вирує
повнокровне життя. Навіть сам бог, як його уявив собі художник, не відрізнявся
від цих страхітливих кочівників, які міряли свою маєтність кількістю дітей і
стад, хоч він був дебеліший і страшніший. Коли дивишся на нього, то несамохіть
думаєш, що він зробив цих людей “за своїм образом”. Ні в якому разі не
навпаки.
На останній сторінці біблії я побачив довгий перелік слів, написаний олівцем
дядьковою рукою, й це мене зацікавило.
Мені впав в око штучний перелік цієї низки слів. Узяв перший том словника й
розгорнув на слові “абрикотин”. І тут, між двома аркушиками, зчепленими
посередині сторінки скріпкою, побачив бону державної скарбниці вартістю в