десять тисяч франків. Так, у десятьох томах між сторінками з рідкісними
словами, що їх дядько виписав, були розкладені бони різної вартості.
Загальна сума - 315 тисяч франків - здивувала мене, але не засліпила. Зауважую,
що цей посмертний дар ні на хвильку не викликав у мене почуття власника. Мені
скоріше здалося, що я став депозитором цього капіталу, як і ферми “Сім буків”,
і мусив звітувати перед дядьком про те, як його використаю.
Я так швидко прийняв цю ухвалу, що запитав себе, чи вона не визріла в мене ще
до того, як я знайшов гроші. Негайно став утілювати її в життя. Пригадую, що
поглянув тоді на наручного годинника. Було пів на десяту, і я на хвильку
зрадів, мов дитина, зрозумівши, що ще не дуже пізно і я можу зателефонувати.
Розшукав номер телефону Грімо в дядьковому записнику й подзвонив йому по
автомату.
- Пан Грімо?
- Я вас слухаю.
- Це Емманюель Конт, колишній директор Мальжакської школи.
- Чим можу бути корисний вам, пане Конт?
Голос у нього був щирий і добродушний, зовсім не такий, як я сподівався.
- Чи можу поставити вам одне запитання, пане Грімо? Замок Мальвіль ще й досі
продається?
Запала тиша, відтак озвався той самий голос, але вже стриманіше, обережніше,
черствіше:
- Наскільки мені відомо, так.
Я помовчав, і Грімо вів далі:
- Чи можу спитати вас, пане директор: ви не родич Самюеля Конта з ферми “Сім
буків”?
Я чекав такого запитання й приготувався до нього.
- Я його небіж, але не знав, що мій дядько був знайомий з вами.
- Так, звичайно, так! - мовив Грімо таким же черствим і обережним тоном. - Це
він дав вам мій номер телефону?
- Він помер.
- Ох, я не знав, - тон його змінився.
Я мовчав, щоб не заважати йому говорити, проте він не сказав більше нічого, не
висловив ні співчуття, ні скорботи. Я мовив:
- Пане Грімо, чи можемо ми з вами побачитися?
- Якщо ваша ласка, пане директор, - відповів він лагідним голосом, яким говорив
на початку розмови.
- Завтра перед обідом?
Він навіть не вдавав, що дуже зайнятий.
- Авжеж, приходьте, коли вам зручно. Я завжди тут.
- Об одинадцятій годині?
- Коли вам зручно, пане директор. Я до ваших послуг. Приходьте об одинадцятій,
якщо ваша ласка.
І раптом він став такий люб’язний і ввічливий, що мені потрібно було ще п’ять хвилин, щоб скінчити розмову, в якій усе головне було сказане двома
словами.
Я поклав трубку й подивився на червоні штори, що затуляли вікно в дядьковому
кабінеті. Мене пойняли суперечливі почуття: я був щасливий за своє рішення й
вражений розмірами свого маєтку.
Землевласник-абсентеїст, підозріла людина, рішучий покупець: тижнем пізніше
Мальвіль змінив господаря. Шість наступних років були по вінця наповнені
найрізноманітнішими справами.
Я просувався вперед широким фронтом: розводив коней на фермі “Сім буків”,
корчував ліс навколо Мальвіля, реставрував замок. Мав тридцять п’ять років, коли почав корчувати ліс і реставрувати замок, а в сорок один
завершив усе це.
Рано встаючи й пізно лягаючи, шкодував, що не можна прожити кілька життів, які
б я цілком присвятив своїм справам. А Мальвіль, супроти всього іншого, був мені
винагородою, любов’ю, пристрастю. В часи другої імперії фінансисти мали своїх танцівниць. А я мав
Мальвіль. Щоправда, була й у мене танцівниця, але про це розповім трохи далі.
До речі, купити Мальвіль - це була не тільки пристрасть, а й необхідність, якщо
я бажав розширити дядькове діло, бо родинні чвари примусили мене продати ферму
“Велика стодола”, щоб віддати сестрам їхню частину спадщини. Крім того,
бракувало вже місця в “Семи буках” для коней, кількість яких безперестану
зростала: для тих, що їх вирощував сам, тих, що купував, аби потім знову
продавати, й тих, що брав на відгодівлю. Купуючи Мальвіль, я мав намір поділити
свою кінноту на дві частини: одну перевести до замку й водночас самому разом з
Мену й Момо переселитися туди, а другу залишити під доглядом Жермена, мого
робітника, на фермі “Сім буків”.
Ось чому реставрація Мальвіля не була якимсь безкорисливим рятунком шедевра
феодальної архітектури.
А втім, не посоромлюся визнати, що Мальвіль, хоч він вельми імпозантний і дуже
подобається мені, не відзначається красою. Звичайно, з цього боку він
відрізняється від багатьох тутешніх замків, що мають чудові пропорції й краще
вписуються в пейзаж.
Бо тут пейзаж з холодними струмками, спадистими лугами, зеленими пагорбами,
увінчаними каштанами, милує людське око. Посеред цієї ніжної пишноти суворо