сповідь цей есесівець!
- Замовкніть! - кричить Фюльбер, обертаючись до неї. - Ви божевільна,
бунтівниця і єретичка!
- Як вам не соромно, - вигукує Марсель, нахиляючись і обома могутніми руками
хапаючи спинку свого стільця, - розмовляти отак з жінкою, набагато освіченішою
за вас? Вона навіть колись поправила вас, коли ви говорили дурниці про братів і
сестер Ісуса.
- Поправила! - репетує Фюльбер, підводячи руки. - Вона сама нічогісінько не
розуміє в євангелії! Брати й сестри - це помилка в перекладі: йдеться про
двоюрідних братів і сестер.
Тим часом, коли починається таке дивне тлумачення євангелія, я шепочу Морісові:
- Йди по наших, скажи, хай приходять під каплицю й зачекають, поки я оголошу
про загибель Вільмена, а тоді хай входять.
Спритний, наче кіт, Моріс зникає, і я перебиваю Жюдіту, яка, забувши про все на
світі, почала сперечатися з Фюльбером про Ісусову рідню.
- Хвилинку! - мовлю я, - Я хотів би скінчити!
Западає тиша, й Жюдіта винувато зиркає на мене. Спокійним голосом я проваджу
далі:
- Переходжу до останнього злочину, який приписує мені Фюльбер. Він каже, ніби я
написав йому листа, в якому вимагав сюзеренних прав на Ла-Рок і повідомляв про
свій намір силоміць захопити місто. Шкода, що Фюльбер не зачитав цього листа,
тоді всі побачили б, що в ньому зовсім не про це йшлося. Та припустімо на
хвилину, що я справді повідомляв про свій намір напасти на Ла-Рок. Виникає
запитання: чи вчинив я це? Чи проник з настанням ночі до Ла-Рока й перерізав
горло вартовому? Чи пограбував запаси ваших харчів, поневолив вас і зґвалтував
жінок? Невже я здатний на таке? Може, то я повбивав усіх до єдиного
курсежакців? Однак того, хто вчинив це, Фюльбер вважає своїм другом! А мене
засуджує на смерть за те, що я тільки, як він каже, збирався це вчинити! Ось
яка його справедливість: смерть - невинному й дружба зі злочинцем!
Сонце на хвилину зазирає в віконце за моєю спиною.
- Послухай, ти! Раджу тобі трохи ввічливіше розмовляти зі старшими! - удавано
гримає на мене Ерве, але на цьому його роль кінчається.
- Не заважай, Ерве. Жарт скінчився, - перебиваю я його.
Почувши ці слова, Фюльбер люто підстрибує, а ла-рокці витріщують на мене очі. Я
випростовуюсь. Твердо стаю на ноги. З насолодою підставляю обличчя під сонячне
проміння, що ллється з віконця. Очі мої широко розплющуються, я полегшено
зітхаю під теплим дотиком сонця. Починаю говорити, намагаючись погамувати
тремтіппя свою голосу. Хочу, щоб мене було чути в усіх куточках каплиці.
- Ти покрив Армана, коли він убив Пімона після спроби зґвалтувати його дружину.
Коли Бебель перерізав Лянуайсві горло, ти сів з ним і з Вільменом за один стіл.
Ти цокався з Жаном Фейраком навіть після того, як він учинив у Курсежаку
різанину. Все це ти робив для того, щоб схилити на свій бік Вільмена, бо
завдяки Вільменові сподівався зберегти свою владу в Ла-Році після смерті Армана
й водночас розправитися з опозицією.
Голос мій гучно лунає в тиші. Але Фюльбера не так легко збити з пантелику.
- Мене цікавить, - озивається він, і його голос нагадує звук віолончелі, - до
чого ти ведеш. Уся твоя балаканина нічогісінько вже не змінить у твоїй долі.
- Ви не відповіли на його звинувачення! - кричить Жюдіта, й очі її палають
гнівом.
- Я відповім одним словом, - каже Фюльбер, крадькома зиркаючи на годинника.
Мабуть, йому нарешті вдалося погамувати страх, і він з хвилини на хвилину чекає
появи Вільмена. - Гадаю, вам і так ясно, що я не схвалюю всіх дій капітана
Вільмена та його людей. Але солдати є солдати, і ми нічим не можемо зарадити.
Моя роль ла-рокського єпіскопа полягає в тому, щоб зважувати добро, яке можна
добути з цього зла. Якщо завдяки капітанові Вільмену мені вдасться викоренити
єресь у Ла-Році й Мальвілі, то я вважатиму, що виконав свій обов’язок.
Це вже край - каплиця гуде, мов потривожений вулик. Його зізнання викликає гнів
у більшості присутніх, не лише в опозиції. Але я навіть гадки не маю
скористатися з цього. Мовчу. Бо щойно з глибоким подивом переконався, що
Фюльбер у своїх словах був цілком щирий. Цей лжесвященик, пройдисвіт й
авантюрист скінчив тим, що увійшов у свою роль і щиро вірить у свою місію
охоронця релігії!
Хоч ніхто не розумів повністю, чому варта так добре поводиться зі мною, однак
поведінка вартових, мабуть, підбадьорила й заспокоїла каплицю, бо з усіх боків
на адресу Фюльбера сиплються лайки й погрози. Дехто висловлює йому й особисті
претензії. Я чую навіть, як старий Пужес з ненавистю докоряє “попикові” за те,