що той якось відмовив йому в склянці вина. Мені здається, що Фюльбер - єдиний,
хто тепер вірить у повернення Вільмена. Він тримається за цю ілюзію. Гомін, що
долинає від великих дверей за його спиною, підбадьорює Фюльбера. Він
обертається, й саме тієї миті в двері входить Моріс і подає мені знак, що друзі
вже тут.
Прокляття дедалі рясніше сиплються на Фюльбера, що стоїть заціпеніло посеред
центрального проходу. Якби слова, погляди й жести могли вбивати, то вони вже
давно розтерзали б його. А я, коли вже треба було завдати останнього удару,
починаю раптом вагатися. Мені не хочеться брати зайвого гріха на душу. Але вже
пізно. Машину запущено, і вже несила зупинити її. Якщо Фюльбер вважає, що я
повинен загинути як єретик і небезпечний супротивник, то я вважаю, що його
смерть необхідна в ім’я нашої безпеки. Різниця полягає лише в тому, що я збираюсь його вбити без
смертного вироку, без судового процесу, без жодного пострілу.
Фюльберів голос заглушають люті вигуки присутніх, і я милуюсь його відвагою, бо
нездатний примусити їх слухатись, він раз у раз вороже глипає на публіку. Однак
за якусь хвилину запановує тиша, й Фюльбер ще зважується кинути з викликом:
- Ви враз зміните свій тон, коли тут з’явиться капітан Вільмен!
Цими словами він підштовхує мене. Настає нарешті моя хвилина. Зрадівши нагоді,
я починаю імпровізувати. Вимагаю жестом тиші й, коли галас замовкає, мовлю
якнайспокійнішим тоном:
- Цікаво, чому ти так уперто називаєш Вільмена капітаном? Він зовсім не був
капітаном, - на словах “не був” я роблю наголос. - У мене тут є, - дістаю з
задньої кишені гаманець, - один документ, який незаперечно підтверджує це:
особисте посвідчення. З дуже чіткою фотографією. Всі присутні тут, хто знав
Вільмена, можуть його упізнати, і в цьому посвідченні чорним по білому
написано, що Вільмен був бухгалтером. Пане Газель, чи не бажаєте показати це
посвідчення Фюльберові?
Западає глибока тиша, й очі присутніх одночасно звертаються до Фюльбера. Бо він
поки що не сліпий, хоч, мабуть, бажав би ним бути в цю хвилину. Якщо документ,
котрий я йому передаю, потрапив до моїх рук, то який тут можна зробити
висновок? Фюльбер хапає посвідчення, яке подає йому Газель. Він лише зиркає на
посвідчення.
Обличчя його лишається байдужим, але рука з посвідченням починає тремтіти.
Спершу ледь помітно, але потім усе дужче й дужче. Я дивлюсь на його напружене
обличчя й бачу, що Фюльбер докладає неабияких зусиль, щоб припинити це
тремтіння, але дарма. Минає хвилина, потім друга. Фюльбер не здатний вимовити й
слова. Я бачу перед собою людину, яка силкується здолати страх, і голосно кажу,
сподіваючись, що мої слова почують аж за великими дверима за Фюльберовою
спиною:
- Я повинен вам дещо пояснити. Четверо озброєних вартових, яких ви бачите поруч
мене, - порядні хлопці, що їх Вільмен силоміць затягнув до ватаги. Двоє з них
перейшли на мій бік ще до битви, а двоє стали служити мені зразу ж після неї.
Вціліли тільки ці четверо з усієї ватаги. Вільменові дісталось два метри землі
неподалік од Мальвіля.
Зчиняється гамір, лунають здивовані голоси, з-поміж яких виділяється голос
Марселя:
- Ти хочеш сказати, що він мертвий?
- Так. Жан Фейрак загинув. Вільмен теж загинув. І всіх інших теж убито, за
винятком цих чотирьох хлопців, які стали моїми друзями.
В цю хвилину в глибині каплиці відчиняються великі двері, й один за одним зі
зброєю в руках до каплиці входять Мейссоньє, Тома, Пейссу й Жаке. Вони входять
спокійно, навіть повільно. Коли б не рушниці в їхніх руках, можна було б
сказати, що це зовсім мирні люди. Вони ступають кілька кроків центральним
проходом, і я зразу ж подаю їм знак зупинитися й киваю своїм охоронцям. Вони
підводяться й стають довкола мене. Присутні на якусь мить ціпеніють, а тоді
починають викрикувати страшні погрози на адресу Фюльбера. Мовчать лише дві
озброєні групки, які перекрили собою центральний прохід.
Усе діється блискавично швидко. Зачувши рипіння дверей, Фюльбер повертається на
закаблуках, та його остання надія гасне. Коли він знову з перекошеним від
страху обличчям обертається до мене, то бачить, що я з охоронцями закрив
прохід, у якому він опинився. Його нерви не здатні витримати такий крах після
стількох сподівань, і він здається. Думає тільки про те, щоб утекти від цих
людей, які цькують його. Єдина його мета - дістатись до бічних дверей, пробігши