одним з проходів, що ведуть праворуч. І в засліпленні кидається в той бік, де
сидять Марсель, Жюдіта і дві вдови. Марсель штовхає його, але штовхає надто
сильно, і Фюльбер падає сторчма на підлогу в центральному проході. З усіх
боків, перекидаючи стільці, до нього кидаються розлютовані ла-рокці, і Фюльбер
зникає під купою їхніх тіл, встигнувши ще двічі скрикнути. Переляканий Пейссу
пильно дивиться на мене, німо питаючи, чи втручатися йому в цю веремію. Я
заперечливо хитаю головою.
Цей самосуд - неприємне видовище, але він здається мені цілком справедливим. І
я не буду лицемірно вдавати, що хочу його зупинити чи оплакати, тоді як усе
зробив для того, щоб спричинити його.
Коли крики ла-рокців змовкають, я здогадуюсь, що Фюльбер уже неживий. Люди
поводі відступають від його трупа. Йдуть на свої місця, ставлять стільці, одні
ще червоні й розпалені, інші, здається мені, засоромлені, з опущеними очима.
Тихо гомонять. Я не дослухаюсь до їхніх слів. Дивлюсь на розпростерте посеред
каплиці тіло Фюльбера. Киваю друзям, щоб вони підійшли до мене. Вони поминають
труп, навіть не глянувши на нього. Зупиняється тільки Тома й розглядає
Фюльбера.
Ми не розмовляємо, хоч новачки й відійшли вбік. Коли Тома, який припав на
коліно, підводиться й наближається до мене, я ступаю два кроки вперед,
віддаляючись від гурту.
- Мертвий? - запитую шепотом.
Тома похиляє голову.
- Що ж, - шепочу я йому, - мабуть, ти задоволений, маєш те, чого хотів.
Він затримує на мені погляд. І в цьому погляді, як завжди, я бачу водночас
любов і антипатію до себе.
- Ти теж, - каже Тома уривчастим голосом.
Я підіймаюсь сходами на хори. Звертаюсь до присутніх, закликаю їх до тиші.
Оголошую:
- Бюр і Жанне віднесуть тіло до Фюльберової кімнати. Пан Газель, коли його
ласка, піде з ними й посидить біля нього. А ми продовжимо наші збори ще десять
хвилин. Обговоримо разом деякі питання, котрі цікавлять Ла-Рок і Мальвіль.
Спершу гамір вщухає, але потім, коли Бюр і Жанне підіймають Фюльбера, знову
посилюється. Я прохаю друзів стати так, щоб чемно не допустити до мене людей,
які хотіли б оточити мене.
Відтак спускаюсь сходами наниз і підходжу до групи опозиції, єдиної групи, яка
виявила хоробрість під час випробування й гідність у хвилини перемоги, бо ніхто
з них не взяв участі в розправі над Фюльбером, у тому числі й Марсель.
Відштовхнувши Фюльбера, він закам’янів у своєму проході. Не зрушили з місця також Жюдіта, обидві вдови й обидва
хлібороби, одного з яких звуть Фожане, а другого - Дельпейру. Фюльбера вбили
боягузи.
Аньєса Пімон і Марі Лянуай цілують мене, на очах у Марселя блищать сльози, А
Жюдіта, взявши мене за руку вище ліктя, каже: “Пане Конт, ви були чудові.
Одягнені в біле, ви, здавалося, ввійшли сюди через велике вікно, щоб здолати
дракона”.
- Друзі, - кажу я тихо, відводячи їх, а також Фожано та Дельпейру вбік, і довго
тисну їм руки, - в нас справді обмаль часу. Вам треба організуватися. Ви не
повинні дозволити колишнім Фюльберовим підлабузникам керувати Ла-Роком.
Запропонуйте муніципальну раду. Запишіть шість ваших прізвищ на клапоть паперу
й запропонуйте цей список. Ніхто не наважиться виступити проти.
- Мого прізвища не пишіть, - просить Аньєса Пімон.
- І мого теж, - докидає Марі Лянуай.
- Чому?
- Якщо в списку буде багато жінок, це їх може роздратувати. Але пані Медар
запишіть. Пані Медар - професор.
- Називайте мене просто Жюдітою, серденько, - каже Жюдіта, поклавши їй руку на
плече.
- Я не насмілююсь, - мовить Аньєса, червоніючи.
Я дивлюсь на Аньєсу. Мені подобається, як її біле обличчя наливається рум’янцем.
- А хто буде мером? - питає Марсель. - З-поміж усіх нас виступати вміє лише
Жюдіта. Я зовсім не хочу вас ображати, - провадить він, люб’язно вклонившись їй, - але вони ніколи не погодяться, щоб мером була жінка. Тим
паче, - докидає він, звертаючись до Жюдіти то на “ти”, то на “ви”, й через те
ще дужче червоніє, - тим паче, що ти не розмовляєш місцевою говіркою.
- Тоді дайте мені відповідь на таке запитання, - втручаюсь я в їхню розмову. -
Чи погодитесь ви на те, щоб вашим мером був хтось із мальвільців?
- Ти? - з надією запитує Марсель.
- Ні, не я. Я маю на увазі таку людину, як, скажімо, Мейссоньє.
Краєчком ока бачу, що Аньєса Пімон розчарована. Мабуть, вона сподівалася почути
інше ім’я.
- Ну що ж, - мовить Марсель, - він серйозний, статечний...
- І має військові знання, що стане вам у пригоді, коли виникне потреба
організувати оборону, - докидаю я.