- Я його знаю, - озивається Фожане.
- Я теж, - додає Дельпейру.
Вони не скажуть більше нічого. Я дивлюсь на їхні простодушні засмаглі обличчя.
За отими словами “я його знаю” немає й крихти якоїсь обережності.
- ...проте... - провадить далі Марсель.
- Що “проте”?
- ...він комуніст.
- Та що ви, Марселю, будьте серйозні, - картає його Жюдіта.
Вона розмовляє чітким голосом вчительки, який, коли б я спілкувався з нею
щодня, діяв би мені на нерви, але цей голос впливає на Марселя.
- Ваша правда, - хитає Марсель лисою головою. - Та все ж нам тут більше не
потрібно диктаторів, ми вже скуштували, що це таке.
- Це не в характері Мейссоньє. Зовсім ні. То навіть образливо думати так про
нього.
- Я його не ображаю, - каже Марсель.
- Ти забуваєш, що в нас тепер є рушниці, - озивається Фожане.
Я зиркаю на нього. Квадратне, теракотового кольору обличчя. Плечі також
квадратні. Чоловік він, видко, з кебетою. Я радий, що він поставив питання про
рушниці так, ніби воно вже ров’язане.
- Я гадаю, що першою ж ухвалою муніципальної ради буде ухвала про озброєння
мешканців Ла-Рока.
- Гаразд, - каже Марсель.
Ми доходимо згоди. І Жюдіта, на диво, виявляє тактовність. Вона майже не
втручається в розмову.
- Що ж, - кажу я, нишком усміхаючись, - тепер мені тільки залишилося переконати
Мейссоньє.
Я кидаю їх і киваю Марі Лянуай, мовляв, маю їй щось сказати. Вона зразу ж
підходить до мене. Марі Лянуай - чорнява, повненька й досить рішуча жінка років
тридцяти п’яти. Вона підводить на мене очі, чекав, що я їй скажу, і в мене раптом з’являється нездоланне бажання обняти її. Я ніколи не фліртував з нею і навіть не
думав про неї, через те не знаю, чим викликаний цей мій раптовий порив.
Може, прагпенням перепочити? Але навряд - є заняття набагато спокійніші.
- Марі, - кажу я приглушеним голосом. - Ти знаєш Мейссоньє, він людина проста.
Він не захоче жити в замку. В тебе великий будинок. Чи не взяла б ти його до
себе?
Марі дивиться на мене, розтуливши від подиву рота. Те, що вона не сказала зразу
ж “ні”, підбадьорює мене.
- Їсти йому ти не готуватимеш. Він, певне, захоче, щоб усі ла-рокці харчувалися
спільно. Подбаєш тільки про його білизну.
- Гм, я б не проти, - відповідає вона, - але ж ти знаєш людей. Якщо Мейссоньє
оселиться в мене, все місто плескатиме язиками.
Я знизую плечима.
- Ну, то й що з цього? А якщо між вами й справді щось виникне?
Марі сумавито дивиться на мене й киває головою.
- Гаразд, Емманюелю, - зітхає Марі. - Після всього того, що тут сталося!
Я зиркаю на неї.
- Це буде зовсім інше.
- Так, так, - каже вона, - це буде зовсім інше.
Я всміхаюсь їй.
- Признайся, Мейссоньє ніколи не залицявся до тебе?
- О, ще й як! - відповідає вона, розвеселена цим спогадом. І веде далі: - І
знаєш, він мені теж подобається. Але батько був проти. Через його погляди.
Отже, згода. Я дякую їй, цікавлюсь, як здоров’я маленької Наталі. Наша розмова триває ще якихось п’ять хвилин, проте я не слухаю Марі, не чую навіть власних слів. Тільки останні
її слова змушують мене здригнутись:
- Знаєш, я зовсім замучилася з нею. Наталі не зроблено жодного щеплення.
Аньєсиній Крістіні також. Я боюся, щоб Наталі не захворіла. Нема ні лікаря, ні
антибіотиків, та що там антибіотиків - перекису водню й того не знайдеш ніде.
Єдине, що в мене є, це термометр!
- А хто її зараз доглядає, сердешна ти моя Марі?
- Одна бабуся з містечка. Вона доглядає також і Крістіну.
Я відпускаю її й прошу, щоб вона покликала мені Аньєсу. Ось і вона. З Аньєсою я
розмовляю коротко, владно і навіть ніжно.
- Аньєсо, зараз ти проголосуєш за Жюдіту й повернешся до містечка. Навідаєшся
до своєї Крістіни й зачекаєш на мене в своєму домі. Я маю до тебе розмову.
Її трохи дивує мій наказовий тон, але вона, як я й сподівався, погоджується. Я
залишаю її і йду шукати Мейссонье.
Мейссоньє - міцний горішок. Наблизившись до нього, відчуваю деякі докори
сумління, що так маніпулюю людьми, особливо коли мати на увазі його. Однак у
цьому зацікавлені всі - як мешканці Мальвіля, так і ла-рокці. Це велика справа,
про яку я збираюсь просити його.
Він слухає мене мовчки, його вузьке обличчя напружене й зосереджене, очі
кліпають. Я цілком усвідомлюю те, що роблю: підношу йому на золотій таці ключі
від Ла-Рока, а разом з ними й Марі Лянуай. Це не так і багато, коли зважити на
те, що йому доведеться кинути Мальвіль. Я знаю, йому важко буде це зробити.
Однак у мене немав іншого виходу. Я не бачу в Ла-Році нікого, хто зміг би
очолити мерію.
Коли я йому все пояснив, він не сказав ні “так”, ні “ні”. Він розмірковує.