- Якщо я правильно тебе розумію, то мене чекає в Ла-Році два завдання:
нормалізувати шиття й забезпечити оборону.
- Передусім забезпечити оборону, - кажу я.
- Річ у тім, що це буде непросто. Через мур легко перелізти, приставивши до
нього драбину. Фортечний мур між південною й західною брамами дуже довгий, і
мені бракуватиме людей, щоб домурувати його. Особливо молодих.
- Я дам тобі Бюра й Жанне.
Мейссоньє копилить губу.
- А озброєння? Мені будуть потрібні Вільменові рушниці моделі 36.
- У нас їх двадцять, ми поділимось.
- Мені буде потрібна також базука.
Я починаю сміятися.
- Ого, який ти ненаситний! Інтереси Ла-Рока тобі, бачу, ближчі, ніж Мальвіль.
- Я ще не сказав, що погоджуюсь, - стримано відповідає Мейссоньє.
- Гаразд, - кажу я, хвилину поміркувавши. - Я позичатиму тобі базуку на п’ятнадцять днів щомісяця. Але тільки після того, як ти належно обладнаєш міські
укріплення.
- Отож-то! - вигукує Мейссоньє. Потім провадить далі: - А що буде зі здобиччю,
яку Фейрак привіз із Курсежака? Вона досить велика. Ти будеш її домагатися чи
ні?
- А що там є? Ти знаєш?
- Так. Мені щойно сказали. Свійська птиця, дві свині, дві корови, сіно й
цукрові буряки. Сіно зосталося там в одній стодолі, просто дивно, що їм
вистачило глузду не підпалити її.
- Дві корови? Я гадав, що в Курсежаку була тільки одна.
- Другу вони сховали, щоб не віддати її Фюльберові.
- Які скнари! їм начхати на те, що ла-рокські немовлята могли померти з голоду,
головне, щоб їхнє було сите! Але це все одно їх не врятувало!
- Ну то як? - править своєї Мейссоньє. - Вимагатимеш своєї частки?
- Як це частки? Яке зухвальство! Ця здобич повністю належить Мальвілю, бо це
він переміг Вільмена!
- Послухай, що я тобі запропоную, - каже Мейссоньє. - Забирай усіх курей...
- На дідька вони мені? їх уже й так забагато в Мальвілі. Вони пожирають чимало
зерна.
- Почекай. Ти візьмеш курей, дві свині, а ми залишимо собі решту.
Я заходжуюсь сміхом.
- Мальвілеві дві свині, а Ла-Роковї дві корови! І це, по-твоєму, справедливий
поділ? А сіно? А цукрові буряки?
Мейссоньє мовчить. Ні пари з вуст.
- Я вирішу це сам, - додаю я трохи перегодя. - Але попередньо обговорю з
мальвільцями.
Й, оскільки він уперто мовчить, суворо дивлячись на мене, я веду далі:
- Зваживши на те, що в Ла-Році є тільки одна корова, ми, можливо, чимось
зарадимо вам.
- Нарешті! - вигукнув Мейссоньє.
Відтак западає мовчанка. Він знову поринає в задуму. Я не кваплю його.
- Якщо я правильно розумію ситуацію, - мовить він, - то, крім усього,
доведеться дотримуватись демократичних формальностей, дискутувати довгі години
і дозволяти критикувати себе за кожну дрібницю людям, які самі нічогісінько не
робитимуть.
- Не перебільшуй, тк матимеш золоту муніципальну раду.
- Золоту? І ця жінка золота?
- Жюдіта Медар?
- Так, Жюдіта. Вона не полізе за словом у кишеню! А що вона являє собою
насправді? - запитує він з підозрою. - Член ОСП [14 ОСП - Об’єднана соціалістична партія.]?
- Завсім ні! Вона - ліва християнка.
Його обличчя веселішає.
- Мені це більше подобається. Я завжди добре ладнав з такими людьми. Вони
ідеалісти, - додає він з прихованим презирством.
Мейссоньє повеселішав. Бо він знає Марселя, Фожане, Дельпейру. Лише Жюдіта була
для нього загадкою.
- Я згоден, - нарешті каже він.
Оскільки Мейссоньє згоден, я зараз поставлю йому свої умови.
- Послухай, Мейссоньє, я все ж таки хотів би, щоб Ла-Рокська муніципальна рада
і Мальвіль домовились про таке: десять Вільменових рушниць моделі 36, скажімо,
дві курсежакські корови належатимуть не Ла-Року, а їх буде надано тобі особисто
на час твоєї діяльності в Ла-Році.
Він пильно дивиться на мене.
- Це означає, що ти забереш їх назад, якщо ла-рокці виженуть мене під три
чорти!
- Так.
- Мабуть, це буде не так легко зробити.
- Що ж, у такому разі рушниці й худоба стануть предметом спільних переговорів.
- Що? Станемо торгуватись? - обурюється Мейссоньє.
Від його слів віє холодком. Я ніяковію. Мене засмучує те, що ми розстаємося без
отого тепла, яким були пройняті наші взаємини в Мальвілі.
- Ну, - кажу я з удаваною веселістю, - ось ти вже й мер! Ти радий?
Я зразу ж зауважую, що моє запитання майже не впливає на нього.
- Ні, - холодно відповідає Мейссоньє. - Я сподіваюсь, що буду непоганим мером,
але я не радий.
Безтактність - наче той схил. Я далі кочуся тим схилом.
- Навіть якщо ти житимеш у Марі Лянуай?
- Навіть якщо я житиму в Марі Лануай, - незворушно відказує Мейссоньє й
одвертається.
Я залишаюсь сам. Серце моє болісно стискається від цих його непривітних слів.