хотів навіки запам’ятати наші обличчя. Він ще міг тоді розмовляти, але не сказав ні слова. Може,
боявся, що піддасться своїм почуттям і розплачеться перед нами. Удовольнившись
тим, що побачив нас, він махнув рукою, щоб ми йшли собі, заплющив очі, знову
розплющив їх і попросив мене й Евеліну залишитись. Після цього ми не почули від
нього більше ні слова. Десь близько сьомої години вечора він міцно стиснув
Евелінину руку й помер.
Евеліна попросила, щоб я залишив її біля небіжчика. Я дозволив їй, нічого не
підозрюючи, бо вона просилася цілком спокійним голосом і не зронивши жодної
сльозини. А коли ми зайшли через дві години, то побачили, що вона лежить на
Еммангоелеві. Евеліна встромила собі в серце той кинджалик, який носила на
поясі.
Хоч ніхто з нас не був прихильником самогубства, проте це нікого не здивувало.
Евелінин вчинок тільки випередив імовірну розв’язку. Емманюель завжди намагався підбадьорити її, а вона, здавалось, народилася
для того, щоб ніколи не розлучатися з ним. Ми порадилися між собою й, за
винятком Колена, дійшли одностайної згоди не розлучати Евеліпу з Емманюелем і
поховати їх разом.
Розміркувавши про те, що сталося, мене більше пе дивували взаємини між Евеліною
і Емманюелем. Хоча до вибуху бомби Емманюель висловлювався проти моногамії й
навіть наполягав на своїй думці, прагнення великого кохання не було йому чуже.
Саме цим прагненням і можна було пояснити його взаємини з Евеліною.
Крім двох вартових, яких Мейссоньє залишив на фортечних мурах, усі ла-рокці
прийшли на Емманюелів похорон. Для цього їм довелося зробити в обидва кінці
двадцять п’ять кілометрів. Згодом вони щороку приходитимуть на могилу свого визволителя, і
це стане для них снравжнім паломництвом.
На прохання муніципальної ради Жюдіта Медар виголосила досить довгу промову,
деякі слова якої слухачі пропускали повз вуха. Наголосивши на Емманюелевій
людяності, вона сказала про “його фантастичну любов до людей і майже
незбагненне прагнення продовжити рід людський”, Я запам’ятав це речення, бо мені здалося, що його не зрозуміли. Наприкінці промови
Жюдіта зробила паузу, щоб витерти сльози, й ми відчули до неї вдячність.
Але на цьому наші випробування не скінчилися. Десь через тиждень після похорону
Мену припинила будь-яке спілкування з нами, перестала їсти і впала в стан
прострації й мовчазності, вивести з якого її не могло вже ніщо. Вона ні на що
не скаржилася, ми не помічали якогось певного симптому. Вдень вона мовчки
сиділа на ріжку каміна й порожніми очима дивилася на вогонь. Спочатку, коли ми
просили її встати й піти щось поїсти, Мену відповідала так само, як відповідав
за життя Момо: “Та дайте мені спокій, ради бога!” А потім перестала
відповідати, й одного дня, коли ми всі сиділи за столом, вона зсунулася з ріжка
каміна і впала у вогонь. Ми кинулись до неї. Мену була мертва, її смерть
засмутила нас. Ми гадали, що Мену переживе смерть Емманюеля, як пережила
загибель Момо. Ці дві втрати були для неї надто тяжкими. До того ж ми зовсім не
розуміли, що Мену мала постійну потребу спиратись на когось, хто вселяв би в
неї впевненість, і що цією людиною був для неї Емманюель.
Після похорону мальвільці хотіли призначити мене своїм військовим начальником,
а Колена обрати абатом. Я відмовився, пам’ятаючи про те, що Емманюель був проти поділу духовної й світської влади. Тоді
мені запропонували взяти на себе й обов’язки духівника. Я знову відмовився, і з мого боку це була велика помилка. Всю
владу в Мальвілі, духовну і світську, захопив Колен.
За життя Емманюеля Колен був дотепний, чемний, послужливий і веселий. Але він
був таким через прихильність Емманюеля, який завжди захищав його. Після смерті
Емманюеля Колен уявив себе його наступником і, не маючи ні авторитету
Емманюеля, ні вміння переконувати, став тираном, бо його ніхто не поважав.
Подумати тільки: я боявся, що Емманюель стане феодалом! А він же був ангелом
демократії порівняно зі своїм наступником! Тільки-но ми встигли обрати Колена,
як він перестав скликати збори й правив, наче самодержець.
У Мальвілі майже щодень виникали серйозні сварки “ватажка” з Пейссу, зі мною,
Ерве, Морісом і навіть Жаке. Сперечаючись із чоловіками, Колен не мирився також
і з жінками. Він посварився з Аньєсою Пімон, бо хотів, до речі даремно,
примусити її покохати його. Не знаходив він спільної мови й з Ла-Роком, який,