Решта - ліси, причому ліси поганенькі, в них більше не збирають каштанів і не
рубають обручеве дерево.
Мої старі не слухають мене. Незворушні, наче брили землі. До речі, в них і
колір землистий - буре волосся й шкіра. В мене також, але я успадкував од
дядька голубі очі.
Я дивлюся знову на цю сцену з відстані часу очима дорослого, розумію її краще,
розмірковую, й вона здається мені невтішною.
Взяти хоча б мою матір. Скиглійка й базікало, вона належить до тих недалеких
людей, які докорами відповідають на докори. Єдине алібі для черствого
характеру. Відтоді, як справи на фермі пішли гірше, вона вважає, що нічого й
старатися. Моя пропозиція викорчувати ліс її ображає.
- А за які гроші? - глузливо мовить вона. - Ти оплатиш бульдозер?
Хоч тон її презирливий, я добре знаю, що на ощадній книжці лежать суми, які
щомісяця девальвуються. Знаю, що вони девальвуються, мені пояснював дядько. І я
в свою чергу пояснюю, не посилаючись на дядька. Ось тут я й утратив
обережність.
Тато слухає, але не каже жодного слова. Мої міркування знову ображають матір.
Вони ковзнули по її твердому черепу з убогим волоссям. Вона навіть не дивиться
на мене. Звертається до батька через мою голову.
- Цей хлопчисько, - мовить вона, - викапаний твій брат Самюель. Пихатий. Любить
повчати. І відтоді, як він отримав свідоцтво про освіту, зовсім носа задер.
Мої менші сестри Полетта й Пелажія починають давитися зі сміху, й ту, що сидить
ближче до мене, я стусаю ногою під столом, вона скиглить.
- До того ж він жорстокий, - додає мати.
Тепер ми слухаємо її балаканину про мою жорстокість. Протягом усього часу, доки
не випорожнимо по дві тарілки супу. Бо в моєї матері бухгалтерський хист. Як
тільки в чомусь я завиню, докладно перераховує всі мої попередні нровини. Й
дарма, що за них мене вже карали. Мої злочини не забуваються.
До того ж це мовиться жалібним тоном, від якого мене поймає жах: нечиста сила
засіла в моєму тілі. Пелажія скиглить. Полетта, яку я не зачіпав, пхикав.
Комедія - та й годі. Пелажія задирає спідничку й показує гомілку - вона
червона. Материнський стогін вливається в багатоголосий зойк:
- ...І чого ти чекаєш, Сімоне, чому не даси потиличника своєму синові?
Ще б пак, я батьків син, а не її. Батько мовчить. Тепер мати накидається на
нього. Позбавлена будь-якої логіки, вона ніколи не збагне того, що каже тато.
Вона зробила з тата мовчуна.
- Чуєш, Сімоне?
Я кладу виделку та ножа й одриваю сідницю від стільця, приготувавшись спритно
ухилитися від ляпаса. Та батько не ворушиться. На мою думку, татові слід би
відважитися, бо цього вечора на нього чекає нудна проповідь у подружньому
ліжку, де всі його вади будуть перераховані йому знову.
Але він якийсь полохливий. Я бачив, як дядько - чудове видовище! - підводився,
гримав і лупцював свою дружину, так схожу на мою матір, бо обидва брати
одружилися з двома рідними сестрами. Я запитую себе: чому всі вони в тій родині
такі черстві, вперті, плаксиві, занудні?
Тітка ж таки не витримала. Була страшенно в ідлива і в сорок років сама себе
звела зі світу. А дядько надолужив своє - став бігати за молоденькими
дівчатами. Я не осуджую його, бо так само робив, коли досяг зрілого віку.
Я заспокоююся. Не дістав ляпаса ні від тата, ні від матері. Охота в неї не
відпала, але зовсім недавно я навчився досить спритно відбивати її удар ліктем,
яким, не видаючи відвертого наміру, б’ю матір у передпліччя. Це розрахований удар: я щосили викидаю кулак назустріч
її руці.
- Не отримаєш пирога, - мовить мати, поміркувавши трохи. - Знатимеш, як
мордувати цих сердешних крихіток.
Тато цмокає язиком. Він не скаже більше нічого. Я також гордовито мовчу.
Скориставшись тим, що тато встромив носа в тарілку, а мати підвелася, щоб зняти
з плити бурду, яка давно там вариться, я гнівно перекривляю плаксиву Пелажію.
Вона заходиться знову скиглити й, оскільки їй бракує слів, скаржиться матері,
що я на неї “подивився”.
- Авжеж, - кажу я, по черзі обвівши всіх невинними очима (подвійно невинними,
бо ж вони голубі), - тепер я не маю більше права подивитися на тебе.
Западає мовчанка. Я вдаю, що неохоче їм чудове мамине вариво. Відважуюся навіть
одмовитися від додаткової порції, яку за звичаєм мені пропонують. І поки всі
бенкетують, мій погляд прикипає до засидженої мухами гравюри, що висить над
буфетом. На ній зображено “Повернення блудного сина”.
В куточку картини стоїть, сумно скривившись, порядний син. Я не докоряю йому.
Бо хоч він тяжко працював на свого батька, йому відмовилися дати маленьке
ягнятко на обід з товаришами. А на честь цього нечупари, який, розтринькавши
свою частку з повіями, повертається на ферму, не шкодують влаштувати цілий
бенкет.
Я, міцно стуливши губи, думаю: “Це так само, як з моїми сестрами й мною”.
Макухи вони, дурисвітки! Й, незважаючи на це, мати завжди пестить їх, напахчує
парфумами, зачісує, накручує їм гарненькі кучерики. Я нишком глузую з них.
Минулої неділі навшпиньки підкрався ззаду до них і поначіпляв їм павутиння на
кучерики.
Мені досить цього щасливого спогаду, щоб не впасти у відчай, водночас переводжу
погляд з “Блудного сина” на пиріг з абрикосами, запах якого вдихаю в себе й
бачу його золотисте кружало на деку. Цієї миті мати підводиться, не без пихи, й
кладе його на стіл - просто мені під ніс. Я негайно встаю й, сховавши руки в
кишені, простую до дверей.
- Що ж, - озивається тато хриплим голосом неговіркої людини, - ти не хочеш
пирога?
Запізнілий відступ, за який я йому аж нітрохи не вдячний. Обертаюся й, не
виймаючи рук з кишень, сухо кидаю через плече:
- Я неголодний.
- Як розмовляєш з батьком? - одразу ж втручається мати.
Далі я не слухаю. Бо цьому не буде кінця. Вона зіпсує йому апетит до пирога,
так само як зіпсувала й мені.
Виходжу в двір ферми “Велика стодола” й походжаю, стиснувши кулаки в кишенях. У
Мальжаку подейкують, що мій тато добрий, як хліб. Справді. Надто багато,м’якушки й замало шкуринки.
Я гніваюся. Неможливо спокійно порозмовляти з цією довбехою (отаке слово я
вживаю). Вона мене утискує, віддає на посміховище цим дурепам і до того ж
карає. Я затямлю їй цей пиріг. І не тільки пиріг, а й образу. Залишити без
солодкого першу зі свідоцтвом особу в кантоні!
Це та лиховісна остання крапля, і я сповнююся гнівом. Палаю без вогню. І навіть
через тридцять років знову шаленію. Мабуть, я був поганим Едіпом. Йокаста
навіть подумки нічим не ризикувала. Я “роблю” свій комплекс, але не з нею, а з
Аделаїдою, нашою торговкою. Крім того, що Аделаїда весело сміється й
легковажна, вона ще й пишна білявка з персами, про які можна тільки мріяти. Я
також добряче “вподібнююся” - яке слівце! - але не до тата, а до дядька, який,
- однак цього тоді я не знав, - у найкращих стосунках з Аделаїдою. Отож, сам не
відаючи того, я мав справжню родину поряд з тією, якої тепер зрікаюся.
Ще одна родина вельми дорога мені, яку я сам собі створив, - “Гурток”.
Надтаємне товариство з семи членів, що його я заснував у школі Мальжака (401
житель, церква XII століття) і, в свою чергу, батьком якого вважаюся, поширюючи
всюди діловий дух, котрого бракує моєму предкові. За моєю м’якою зовнішністю тверда рішучість.
у мене визріло рішепня: важко ображений тут, я знайду притулок саме в цій
родині. Вичікую, доки тато піде відпочивати після обіду, а мати заходиться мити
посуд в оточенні двох донечок, що вічно тримаються за її спідницю.
Прямую до комірчини, натоптую саквояж (дядьків подарунок) і, застібнувши його,
кидаю на купу дров під моїм вікном. Перш як утекти, залишаю на столі цидулку.
Церемоніально адресую її панові Сімонові Конту, хліборобові, ферма “Велика
стодола”, Мальжак.