“Дорогий тату!
Я йду геть. У цьому домі поводяться зі мною не так, як я на те заслуговую.
Обнімаю тебе,
Емманюель”.
І поки мій сердега татусь спить за зачиненими віконницями, не відаючи, що його
ферма вже більше не має спадкоємця, я з саквояжем за плечима натискую на педалі
велосипеда в напрямку до Мальвіля.
Мальвіль - великий напівзруйнований замок-красень XIII століття, він тулиться
до грудей стрімкої скелі, яка височить над невеличкою долиною Рюнів. Господар
кинув його напризволяще, а відтоді, як кам’яна брила відірвалася од галереї бійниць головної башти й убила якогось
туриста, входити до нього заборонили. Товариство охорони історичних пам’яток вивісило два написи, а мальжакський мер перекрив єдиний доступний шлях з
пагорка чотирма низками колючого дроту. Хоч мерія не має ніякого зиску з цього,
вона й далі снує це дроття, й щороку п’ятдесятиметрова перегородка дедалі густішає вздовж старовинного шляху між
скелею та шпилястим стрімчаком, який відділяє запаморочливий Мальвіль від
пагорка, на якому бовваніє дядькова ферма “Сім буків”.
Ось саме тут під моїм натхненним керівництвом “Гурток” порушив усі заборони. За
крутим вигином, щоб не було видно з шляху, ми приробили в дроті дверцята,
вирізавши й замаскувавши у височенній перегородці отвір. Полагодивши частково