стелю на другому поверсі, зробили настил із старих дощок, яких назбирали на
дядьковій конюшні. Таким чином зуміли проникнути до маленької кімнатки в
глибині величезної зали, й Мейссоньє, який уже добре майструє в столярні свого
батька, вставив у ній вікно та двері з висячим замком.
Вода не затопила головну башту. Ребристе склепіння не піддалося часові. А в
нашому барлозі є камін, старенький волосяний матрац, обшитий мішковиною, стіл і
табурети.
Таємниця не розголошувалася. Вже рік минув відтоді, як “Гурток” перебрався в це
місце, про яке не знали дорослі. Я розраховую перебути тут аж до початку
навчального року. Йдучи сюди, перекинувся словом з Коленом, той про все
перекаже Мейссоньє, який поговорить з Пейссу, а той повідомить інших. Я не
вирушаю в мандрівку без сухарика.
Просиджую в цій келії другу половину дня, ніч і наступний день. То не так уже й
чудово, як мені здавалося. Зараз липень, друзі допомагають батькам у полі, й я
побачуся з ними аж увечері. Однак не відважуюся вийти з Мальвіля. На фермі
“Велика стодола”, мабуть, уже вдарили на сполох.
О сьомій годині хтось стукає в двері “Гуртка”. Чекаю на велета Пейссу, який
повинен принести мені їсти. Я відімкнув двері й зі свого жорсткого матраца, на
якому лежу з книжкою про криваві пригоди, щосили гукаю: “Прошу, здоровий
дурню!”
З’являється дядько Самюель. Він протестант, звідси й біблійне ім’я в нього. Переді мною виринає кремезна постать у картатій сорочці, з якої
визирає м’язиста шия, в стареньких кавалерійських штанях (дядько служив колись у
кавалерії). В низенькому прогоні дверей, торкаючись головою кам’яного одвірка, він дивиться на мене, всміхаючись і зморщивши чоло.
Я зупиняюся на цьому образі. Бо малесенький хлопчик на матраці - це я. Й
дядько, який стоїть на порозі, - також я. Дядько Самюель мав тоді приблизно
стільки років, скільки мені тепер, і всі, наче змовилися, твердять, що я дуже
схожий на нього. А в цій сцені, коли було сказано так мало слів, здається, бачу
хлопчика, яким був я колись.
Якщо намалюю портрет дядька Самюеля, то водночас намалюю й свій. Він був вищий
середнього зросту, кремезний, але з худими стегнами, квадратним засмаглим
обличчям, смолянистими бровами й голубими очима. В Мальжаку люди гомонять з
ранку до вечора, знаходячи в словах розраду. А дядько не вимовить і слова, коли
йому немає що сказати. Однак коли вже розмовляє, то надто коротко, без зайвих
слів, тільки про головне. Рухи в нього також стримані.
Найбільше мені подобається його рішучість. Бо ми - батько, мати, сестри - всі
такі зніжені. Думки в нас невиразні. Розмова багатослівна,
Захоплююся я також дядьковою діловитістю. На своїх землях він викорчував ліс,
наскільки це було можливо, Поділив на б’єфи один рукав Рюнів, що перетинав його поля, й розводить форель. Придбав собі
двадцять вуликів, Випадково купив навіть лічильник Гейгера, щоб обстежити
вулканічну породу, яка виходила на поверхню на одному зі схилів його пагорба,
чи немає там часом урану. А коли почалася мода на кінні заводи, він попродав
худобу й придбав собі коней.
- Я знав, що знайду тебе тут, - озвався дядько.
Я заніміло дивлюся на нього. Але ми добре розуміємо один одного. Й він
відповідає на мою мовчанку:
- Дошки. Дошки, що їх ти назбирав минулого літа на моїй конюшні. Ти не міг їх
нести. Ти волочив їх. Я натрапив на твій слід.
Отже, він знав ще торік! І не сказав про це нікому, навіть мені.
- Я перевірив, - мовив дядько. - Бійниці в головній башті непошкодженї, каміння
більше не падатиме.
Серце моє сповнюється вдячністю. Дядько потурбувався про мою безпеку, але
здалеку, не признаючись мені, не дошкуляючи. Дивлюся на нього, але він уникає
мого погляду. Не бажає розчулитися. Бере один табурет і, перевіривши, чи
міцний, сідає, широко розкинувши ноги, наче на коні. Тепер він говорить
квапливо й прямо:
- Послухай, Емманюелю, вони нічого нікому не сказали й не попередили жандармів.
- І злегка посміхається. - Ти боїшься людської огуди. Ось що я тобі пропоную.
Заберу тебе до себе до кінця канікул. Не буде проблеми й з навчанням: ти
навчатиметься в Ла-Рокському пансіоні.
Западає мовчанка.
- А в суботу й неділю? - питаю я.
У дядькових очах епалахують іскорки. Я говорив, як і він, вельми коротко. Якщо
подумки я вже повернувся до школи, то це означає, що я погоджуюся провести
решту канікул у нього.
- Якщо забажаєш, житимеш у мене, - відповідає він жваво, описавши рукою в