Мейссонье хотів розтулити рота, але Пейссу, радий з влучної нагоди, вигукує, аж
підстрибнувши:
- Все це - казки!
- Слухай, Мейссонье, - мовлю цілком справедливо, - я тебе назвав падлюкою, а ти
- мене, ну й що ж, ми - квити.
Мейссонье червоніє.
- Я не називав тебе падлюкою, - каже він обурено.
Я дивлюся на членів “Гуртка”, задумливо киваю головою й замовкаю.
- Навіть якщо ти сказав: “Я ситий по горло твоїми образами”, - озивається Жіро.
- Але це не одне й те ж, - мовить Мейссонье, який відчуває різницю між
випадковою образою й навмисне сказаною, але не вміє цього висловити.
- Ти прискіпуєшся до дрібниць, - кажу я сумно.
- Не упирайся, - підстрибнувши, вигукує Мейссонье, - ти образив релігію й цього
не можеш заперечити.
- А я й не заперечую! - відказую я, щиросердо розвівши руками. - Й хвилини не
збігло, як я це визнав. Правда?
- Правда, - вигукує “Гурток”.
- Що ж, оскільки я образив релігію, - кажу я рішучим тоном, - піду вибачуся
перед ким слід. - (“Перед ким слід” - це дядьків вислів).
“Гурток” занепокоєно дивиться на мене.
- Все ж таки ти не станеш уплутувати священика в наші ігри! - вигукує Дюмон.
Адже, на нашу думку, в абата Леби не всі клепки в голові. На сповіді має звичку
зневажливо прощати, наче якийсь дріб’язок, усі наші гріхи, крім одного.
Розмова відбувається ось так: “Отче мій, я каюся, що був гордий”. - “Гаразд,
гаразд. Що далі?” - “Отче мій, каюся, що казав погане про свого ближнього”. -
“Гаразд, гаразд. Що далі?” - “Отче мій, каюся, що брехав учителеві”. - “Гаразд,
гаразд. Що далі?” - “Отче мій, каюся, що вкрав десять франків з маминого
гаманця”. - “Гаразд, гаразд. А що далі?” - “Отче мій, каюся, що чинив погані
речі”. - “Ох, ох, - мовить абат Леба, - нарешті!”
І починається інквізиція: “З дівчиною? З хлопчиком? З твариною? Сам? Голий чи
вдягнений? Лежачи чи стоячи? В своєму ліжку? В кабінеті? В лісі? В школі? Перед
дзеркалом? Скільки разів? А про що ти думаєш, коли це робиш? (“Гм, я думаю про
те, що я роблю”, - відповів йому якось Пейссу). Про кого ти думаєш? Про
дівчину? Про товариша? Про дорослу жінку? Про родичку?”
Коли ми заснували “Гурток”, перше, чому поклялися, - не прохопитися й словом
перед священиком про нашу затію, бо нам здалося, що він ніколи не схоче
повірити в невинність таємного товариства, яке знайшло собі схованку в місці,
не відомому для дорослих. Однак “Гурток” був таки “невинним” у тому значенні
цього слова, як його розуміє абат.
Я знизую плечима.
- Звичайно, ні, я не стану розповідати про це священикові. Щоб мати право на
всі витівки? Ви про це думаєте. Я сказав, що піду вибачитися перед ким слід. І
йду туди.
Я підводжуся й кажу коротко та поважно:
- Йдеш зі мною, Колене?
- Так, - відповідає маленький Колен, запишавшись, що я обрав його.
Він зиркає на мене й іде слідом за мною, викликавши подив у “Гуртка”.
Наші велосипеди сховані в хащах перед Мальвілем.
- До Мальжака, - кажу я коротко.
Ми їдемо поряд, але мовчки, навіть на рівнині. Мені дуже подобається маленький
Колен, і спершу в школі я всіляко його боронив, бо серед цих міцних хлопчаків,
які в дванадцять років уже водять трактор, він тонкий і кволий, наче бабка, очі
в нього - два лісові горішки - жваві й лукаві, криві брови, а кутики рота
добігають аж до скронь.
Я сподівався, що в церкві не буде нікого, але не встигли ми вмоститися на лаві,
як абат Леба, тягнучи ноги й згорбившись, виходить з ризниці. В напівтемряві з
великою огидою завважую, як з-за колони показуються його довгий, опущений вниз
ніс та задерте вгору підборіддя.
Тільки-но він помічає нас о цій незвичній лорі в своїй церкві, навально нападає
на нас, мов шуліка на польову мишу, й утуплюється своїми пронизливими очима в
наші.
- А чого ви прийшли сюди? - питає він несподівано.
- Я прийшов виказати невеличку молитву, - відповідаю я, прикипівши до нього
голубими очима й з гідністю схрестивши руки на своїй ширіньці. Потім єлейно
докидаю: - Як ви нам заповідали.
- А ти? - запитує він суворо, обернувшись до Колена.
- Я також, - відповідає Колен, насмішкуватий рот та іскрометні очі якого
зробили його відповідь надто несерйозною.
Його чорні очі викликають підозру, абат глипає то на одного, то на другого.
- Хіба ви не могли прийти раніше висповідатися? - запитує він, обертаючись до
мене.
- Ні, пане священику, - відповідаю рішуче й додаю: - Я вже сповідався в суботу.
Він сердито випростовується й мовить, багатозначно дивлячись на мене:
- Ти почнеш мені казати, що не нагрішив від суботи?
Я хвилююся. Ой леле, абат не відає про мою кровозмісну пристрасть до Аделаїди.