Це був кремезний чоловік. Його зморшкувате обличчя мало жовтуватий відтінок. У чорній, як вугілля, бороді ледь-ледь пробивалася сивина. Він неспокійно зиркав великими недобрими очима.
— Фіть-фіть-фіть, — долинуло з лісу.
Чоловік, який лежав на бурці, підвівся, оглянув запальник рушниці і напружено прислухався.
— Фіть-фіть-фіть! — почулося виразніше.
— Фіть-фіть! — повторилося після короткої паузи.
Незнайомець закинув рушницю за спину, сунув руку в кишеню, дістав очеретяну дудочку і свиснув.
— Фіть! — коротко і різко пролунало у відповідь.
Через кілька хвилин заворушилися гілки найближчих кущів і почувся шурхіт.
— Кучуйє! — гукнув незнайомець, який подавав сигнали, і відійшов за дерево, тримаючи пістоль напоготові.
— Це я! Не бійся!
— А, чорт! Обережність не завадить! — і чорнобородий, з полегшенням зітхнувши, заклав пістоля за пояс.
З ліщини виповз рудуватий чоловік маленького зросту, теж озброєний.
— Тенгізе, ти один? — запитав він.
Чорнобородий приклав ліву руку до рота, а пальцем правої вказав на дупло.
Рудуватий чоловік обережно наблизився до дерева і заглянув туди. Дупло було велике. В негоду там вільно могли б сховатися три-чотири людини.
— Еге! — тихо вимовив прибулець і з задоволенням кивнув головою.
— Тс-с, тсс!.. Він спить... — прошепотів Тенгіз.
Обидва сіли неподалік від дерева.
— Говори тихо, щоб не розбудити його, він дуже стомився, — сказав Тенгіз.
— Розумію, — відповів Кучуя, — певне, хлопчик хороший. Скільки йому років?
— Не знаю. Я не був при його народженні і хрещенні. Гадаю, років сім-вісім.
— Але як тобі, проклятому, вдалося захопити дитину? Ти прямо рись, та й годі!
— Залиш, будь ласка! Мені довелося таке пережити, що я забув і Христа, і диявола. Кажеш, «вдалося», а я там трохи голову не залишив. Руки самі тягнуться до звичного, а хіба легко тепер займатися такою небезпечною справою?! На цей раз випадок видався особливий! Тобі ж добре відомо, Кучуйє, скількох дітей я за своє життя викрав. Та що там діти, викрадав і дівчат на виданні. Чого я тільки не робив років десять тому! Ти й сам знаєш! Але такого страху, як учора, мені жодного разу не довелося зазнати. Дивом уцілів!
— Так, так, — піддакував Кучуйя. — Але викрасти було легко?
— Я ненароком зіткнувся з ним... По правді, поспішав в іншій справі і випадково проходив повз очерети. Раптом зі схилу, з заростей папороті, до мене долинуло пирхання кіз. Там я й помітив маленького, як зяблик, пастушка. Він бавився паличкою. Нижче, неподалік від очеретів, піднімався димок. Мабуть, там було чиєсь житло. До мене долинув жіночий голос: «Жени туди!» Пастушок, побачивши мене, не думав лякатися і навіть посміхнувся, певне, сплутав з кимось. Я негайно ж дістав гаманець, повний марчілі, подзвенькав ними і простягнув дитині. «Дивись, малюк, все це — тобі». Він безтурботно підбіг до мене. Сам розумієш, це був для мене не перший випадок: я схопив хлопчика, миттю заткнув йому рот кляпом, швидко прив’язав під буркою до себе за спиною і понісся галопом. Але і ворогу не побажав би я пережити таке.
— Швидко підхопилися?
— Яке там! Підхопилися-то не дуже швидко... Та хлопчик мені не давав спокою. Почав звиватися, мало не вислизнув разом з мотузкою. По чім попало бив мене цей негідник кулаками, та так, що і зараз всю спину ломить. Він довів мене до того, Кучуйє, що я подумав: «До біса все! Пущу кулю в лоб цьому шмаркачу і заспокоюся». Він не вгамувався, поки не знесилився. Ледве я минув гори і досяг гаю Сорті, як почув крики і рушничні постріли. Зчинився такий гвалт, що можна було подумати, ніби мене переслідує все село. Якби я тоді потрапив селянам у руки, пошматували б твого Тенгіза, як редьку. Скажу тобі, Кучуйє, одне: не бажай собі на цьому світі нічого кращого, ніж хороший кінь! Нехай Господь благословить того, хто виплекав мого скакуна! Це той самий жеребець, якого я привіз з Гурії в минулому році. Без нього я валявся б де-небудь порубаний на шматки. Кінь скакав до Абаші без відпочинку. Потім настала ніч, і я врятувався.
— А як нам бути тепер? — запитав Тенгіз Кучую.