Через деякий час на порозі з’явилася невеликого зросту стара жінка з приємним обличчям. В одній руці вона тримала клубок вовни, а в іншій — доволі велику книгу в чорній палітурці. Жінка передала отцю Маркозу книгу, а сама повернулася до перерваної роботи.
Священик почав гортати ефуті.
— Січень, лютий, березень, квітень, — промовляв він тихо і, відшукавши потрібне місце, почав вираховувати.
— Благослови, Господи, пастиря! — почувся голос, і в кімнату ввійшов селянин з короткоствольною рушницею на плечі.
— Теодорик! Що трапилося, синку? У тебе якась неприємність? — ласкаво звернувся до нього священик.
Селянин підійшов до Маркоза і прийняв благословіння.
— Ні, отче! — дещо розгублено відповів Теодорик. — Мене послав князь. Пані Родам занедужала і просить вас завітати. Хоче причаститися.
— Ох, любий! Що це сталося з княгинею? Минулої неділі вона була в церкві і почувалася добре.
— Та що минулої неділі! Ще сьогодні вранці княгиня була здорова і раптом занедужала, щось із сердцем погано.
— Князь Гіоргі вдома?
— Ні, отче. Зволив відбути в Джуматі.
— Та-а-ак, — протягнув священик і провів рукою по довгій білосніжній бороді. — Гаразд, гаразд, сину мій, ходімо, зараз ходімо! — сказав священик, закрив книгу і став збиратися в дорогу.
— Привести мула, отче? — запитав Теодорик.
— Ні, синку. Доберуся і пішки. Завтра неділя, і мені треба ще підготуватися до обідні. Поки приведеш і осідлаєш мула, витратимо зайвий час, — неквапливо відповів отець Маркоз, повісив на груди ковчежець зі святими дарами і попрямував за Теодориком.
V
На Нігоїтській височині, зарослій вічнозеленим лісом, розкинулася садиба князя Гіоргі Чорішвілі. Княжий двір займав неабияку площу. З одного боку двору, на рівному місці, стояв критий дранкою просторий будинок. У ньому проживало сімейство князя і там же приймали почесних гостей. Поблизу цього будинка стояв будинок менший, де ночували менш знатні гості.
Трохи віддалік були розкидані дощаті і плетені з лози хатинки, криті очеретом, тобто кухня, стайня, пекарня, соколятня тощо. З іншого боку двору, в низині, що прилягала до струмка, виднілося близько двадцяти маленьких хаток, у яких тулилася дворова челядь.
Сонце вже сідало, коли отець Маркоз, у супроводі Теодорика, зайшов на подвір’я князя. Священика зустрів син князя — Олександр. Він шанобливо запросив прибулого до помешкання. Та священик з першого погляду помітив, що його прихід не тільки не викликав задоволення молодого князя, але й навіть засмутив його.
Отець Маркоз подивився прямо в очі княжича, ніби кажучи: «Що поробиш, сину мій? Розумію, що тебе не втішив мій прихід, але я, як бачиш, все ж завітав».
— Що сталося з княгинею? Я дуже засмучений, — звернувся священик до Олександра, — буду молити Бога про її якнайшвидше одужання.
— Дякую, отче, — ввічливо відповів княжич. — Вона щось нездужає. Не знаю, чи зашкодило їй щось, чи вона застудилася?
Невпевнений тон княжого спадкоємця мимоволі викликав у священика сумнів: ні те, ні інше, мабуть, не було справжньою причиною нездужання матері Олександра.
— Що могло їй зашкодити, де вона могла застудитися? — з посмішкою запитав Маркоз. — Княгиня ж не їсть холодного гомі, та й глечики з водою не носить.
Слова священика обурили княжича. Він зблід, але, знаючи, що Маркоз за словом в кишеню не полізе, стримався і відповів з усмішкою:
— Ех, отче! Хто тягає глечики з водою й їсть холодний гомі, буває здоровіший за того, хто вихований у розкоші.
— Ти зволив сказати щиру правду, — з задоволенням зауважив священик, — Господь справедливий! Єдина втіха бідної і вбогої людини — здоров’я, яке дають праця і помірковане життя. Так встановлено Творцем.
— По правді кажучи, отче, моя мати хоч і вихована в розкоші, але все ж досить працьовита. Вона клопочеться з ранку до вечора і нерідко навіть втручається в справи, які її зовсім не стосуються.
— Так, так, мій сину! Це всім відомо! Я, звичайно, пожартував. Адже княгиню Родам не перший день знаю! Мені довелося бувати у неї, коли тебе ще на світі не було. Та я ж вінчав її! Накажеш іти прямо до княгині?
— Вибач, отче. Доведеться трохи почекати. Вона тільки що заснула.
— До чого ці вибачення, синку? — перебив княжича Маркоз. — Хай буде сон цілющим для неї. Я почекаю на балконі. Що може бути краще, ніж сидіти тут і оглядати околиці? Яка краса! Вся долина Ріоні і весь Одіші[24] як на долоні. Так, блаженної пам’яті дід твій Кайхосро вдало вибрав місце. А яка тут вода, що за повітря! По всій Гурії годі й шукати іншого такого місця!