— Здається, і ти мене добре знаєш, княгине! Минуло сорок років звідтоді, як я тебе обвінчав. Тобі відомо, скільки я мав неприємностей за цей час, скільки було проти мене змов, навіть у твоїй родині. Але я завжди був і буду вдячний тобі, тому що впевнений: якби не ти, мене вже давно не було б на цьому світі. Так відплатиться тобі за це сторицею! Я вірю, що ти щиро страждала, коли бачила неправедні справи в своїй сім’ї, які чиняться твоїми близькими. Великою має бути скорбота, яку відчувала ти, чесна дружина і мати, знаючи, що твій чоловік і син давали притулок викрадачам, які займаються продажею побратимів у країну невірних. Та настали інші часи: Господь змилувався над нами і послав нам захисника. Ти ж усвідомлюєш, який суворий наказ видав цар проти тих, хто займається работоргівлею? Сподіваюсь, що наказ цей не залишиться гласом волаючого в пустелі. Це вже й зараз відчувається. Нині сіяч майже без побоювання йде сіяти, а лиходій, охоплений страхом, ховається. Я сподівався, що така зміна обрадує тебе. Але, на жаль, я бачу, що, навпаки, — ти занемогла, плачеш і стогнеш. Недуга твоя особлива, і викликана вона не тілесними стражданнями! Скажи мені, що за причина твоєї хвороби, не приховуй нічого!
Княгиня гірко заплакала.
— Тобі важко відповісти: сльози заважають, — спокійно продовжував священик. — Нічого! Сльози — то велика розрада, вони полегшують душу. Чи можу я сам відповісти на своє запитання? Гаразд, я не стану турбувати тебе, сам відповім. Ти ж знаєш, княгине, що від моїх очей нічого не приховати! Але ти все ж повинна сказати мені: хто цей чорнобородий мегрел, який завітав до вас у гості? Без сумніву, це недобра людина!
Княгиня глянула на священика заплаканими очима.
— Не дивуйся, княгине. Я його вже бачив, хоча мигцем, але бачив, і для мене цього достатньо. Все інше зрозуміло, у всякому разі для нас з тобою...
— Отче, клянусь Христом, що я... — вигукнула княгиня.
— Навіщо мені твоя клятва?! Хіба я не знаю, що приймати такого гостя тобі не приносить задоволення так само, як і мені? Але ж я не захворів, хоча його поява не була мені приємною. А ось тебе я бачу в ліжку.
— Отче мій, ти здогадався, що діється в моєму домі! — обізвалася княгиня.
— Щоб зрозуміти причину твоєї недуги, не треба бути знахарем. Було б соромно, якби від мене вислизнуло щось подібне.
— Як мені вчинити, отче? Я між двох вогнів, — гірко промовила Родам і витерла сльози. — Нелегко людині відвикнути від того, що стало для неї звичним. Ти ж знаєш, що мій чоловік і син дали клятву Гуріелі і царю, що не продаватимуть паші невільників. І треба сказати правду: тепер вони все ж утримуються від цього. Це відомо і тобі. Та відмовитися зовсім від мерзенної справи вони нездатні. Я посварилася і з чоловіком, і з сином, але добилася тільки одного: тут, у нашому домі, подібна гидота не матиме місця. Обидва дали мені чесне слово; і справді, вже три місяці вони не приводили сюди невільників. Непорочна діва Марія — свідок цьому! Сьогодні знову навідався один розбійник. Іудине кодло, безсовісний негідник! Він привів із собою викраденого хлопчика, зовсім ще малюка... і такого гарненького... Горе його злощасній, знедоленій матері!
Я негайно ж здійняла галас. Краще б я померла! Чоловіка немає зараз, він у від’їзді. А син, як завжди, почав заспокоювати мене, що це востаннє, що він уже давно обіцяв потійському паші добути хлопчика, що гроші отримані наперед. Я не повірила йому, дуже розгнівалася і втратила контроль над собою: хлопчика я відібрала і доручила відданій няні і служницям, після цього в мене страшно розболілася голова, я знепритомніла.
— Зрозуміло, зрозуміло, пані, мені все зрозуміло. Заспокойся! Твоє серце, повне благовоління і любові, нехай заступиться за твого чоловіка і сина в годину страшного суду, — схвильовано виголосив священик. — Ніде правди діти: я відразу зрозумів, у чому справа. По обличчю твого сина Олександра я зауважив, що моєму приходу він не дуже радий, але що мені було робити? Я все ж буду просити Господа наставити його на добру путь. Пора, княгине, щоб твій чоловік і син перестали займатися цією ганебною справою. Невже нічого не варті сльози, пролиті матерями в нашій нещасній країні за останнє століття? Нехай наші сини і дочки з дитинства і до кінця своїх днів живуть і трудяться на своїй батьківщині, а покінчивши із земними справами, нехай і прах свій повертають рідній землі. Передай князю від мого імені, що йому належить твердо дотримуватися клятви і не ганьбити свою сивину негідними вчинками, бо наближається судний день. Князь адже знає, що Господь дослухався до сліз і благань нашого народу і дарував йому покровителя. Нехай князь остерігається! Я попередив його!