Не порівнюючи масштаби великої Америки і маленького грузинського царства, все ж зауважу, що точно так само вчинив імеретинський цар Соломон I, який своїм указом жорстоко карав усіх, хто не відмовився від свого злочинного ремесла і «поставляв живий товар» на стамбульський невільничий ринок.
Уіараго вустами своїх героїв разом з царем Соломоном славословить і другого грузинського царя Іраклія II, якого через невеличкий зріст народ з любов’ю прозвав «Маленький кахетинець». Вони обидва боролися проти внутрішніх і зовнішніх ворогів, переслідували жадібних князів та їхніх посіпак, які сприяли їм у викраданні й продажі людей.
Та епоха була важка: роздрібненій і знесиленій Грузії не вдавалося одними царськими заборонами подолати страшне соціальне зло, яким майже до кінця XVIII століття залишалася работоргівля. Вона знекровлювала країну, болем і розпачем вривалася в тисячі згорьованих родин, винищувала генофонд нації, вбивала її майбутнє.
Про все це талановито і з великою професійною майстерністю розповідає Уіараго в своїй повісті «Мамелюк», яка була написана 1907 року, а надрукована в другому числі часопису «Грдемлі» («Наковальня») 1912 року. Вона одразу привернула увагу справді індивідуальною манерою письма, яскравим реалізмом, емоційним тлом, патріотичним спрямуванням.
Твір умовно ділиться на кілька основних частин: експозиція — праця мегрельських селян на кукурудзяній ниві; природа краю; обід з колишнім вихованцем старого Тагуйї з дворянином Мурзаканом і роздуми над страшним лихом Західної Грузії — работоргівлею. Зав’язка — викрадання Хвичі, погоня, горе родини. Розвиток дії — священик Маркоз Дабадзе, врятування ним Хвичі, вбивство Маркоза, друге викрадання хлопчика, траспортування невільників з Поті до Стамбула. Кульмінація — перетворення Хвичи в уславленого мамелюка Махмуд-бея. Розв’язка — битва мамелюків проти наполеонівської армії біля єгипетських пірамід. Загибель Хвичі-Махмуда.
Хоча письменник не мав змоги відвідати Єгипет, він, спираючись на відповідну літературу, досить переконливо змальовує мусульманський світ, ментальний лад, як сказали б сьогодні. Про це свідчать сцени на кораблі, гра в нарди, діалоги купців, картинки зі стамбульського торжища рабів. Не кажу вже про колоритне відтворення ним природи, побуту, соціальної і політичної ситуації в Західній Грузії другої половини XVIII століття.
Хвича — узагальнений образ грузинського юнака, одного з тих, хто, волею злої долі ставши мамелюком, улюбленцем безрідних, але відчайдушних вояків, досяг великих успіхів у військовій ієрархії тогочасного Єгипту. Персонаж хоча й вигаданий, однак у тодішньому житті він мав чимало прототипів, біографії яких відомі й які підтверджують історичну і художню правду повісті Уіараго.
Мамелюк або мамлюк (існують дві форми цього слова, але в перекладі обрано першу, бо саме її вживає автор) арабською означає «білий раб». Ще з XII століття в Єгипті почалося формування військових загонів, які складалися з числа полонених кавказців не мусульманського походження. Згодом вони перетворилися в цілу соціальну категорію, ставши потужною феодальною кастою і захопивши всю владу в країні.
Наведу лише один приклад: грузинський хлопчик Йосип, син православного священика, викрадений і проданий у тринадцятирічному віці на Близький Схід, став визначним полководцем мамелюків. Він, обравши нове ім’я Алі-Бей-Аль-Кабір (1728—1773), створив регулярну армію, підкорив бедуїнів-кочівників, об’єднав Верхній та Нижній Єгипет і 1770 року зайняв трон єгипетського султана. Відомі й інші успішні мамелюки грузинського походження: Мухабед Бек Катамиш, Ібрагім Катхуда, наприклад, котрі в різні часи також правили Єгиптом.
Найбільша трагедія «Мамелюка» Уіараго розігрується наприкінці, коли Махмуд-бей остовпіє від короткого вигуку «вай, нана!» вбитого ним венеціанського сотника, що означає — «горе мені, мамо!» Перед його очима миттю промайнуть усе його дитинство, береги рідної річки Техурі, обличчя батьків, братів, односельців. Згадає він і свою печальну подорож на невільничому кораблі, де зблизиться з полоненим подружжям Резо і Саломе, з якими він ніяк не хотів потім розлучатися. Саме їхнього сина впізнає Хвича-Махмуд в убитому венеціанцеві. Мамелюки, котрі з останніх сил б’ються з французами і, власне, вже програють битву, не можуть зрозуміти дивне збентеження командира.