— Хвичо! — кликав його отець Маркоз.
— Патені[29]?! — жваво відгукувалася дитина.
— Ах, ніяк не навчу тебе — говорити не «патені», а батоно, батоно!
— Ба-то-но!
— Ну, ось і навчився! Біжи і подивись, чи не вибралися телята з-за загородки?
І хлопчик зі швидкістю стріли летів виконувати доручення.
— Ну, повторюй за мною: «Слава тобі!» — навчав дитину священик.
— Слави тебі! — повторював Хвича.
— Що? Не кажи по-мегрельськи! Кажи грузинською: «Слава тобі!»
— Сла-ва ті-бе!
— Так-так! «Святий Боже...»
— Свіа-тий Боже...
— Знову по-своєму! Треба вимовляти розбірливо: «Святий Боже!» Ось як! — сердито виправляв хлопчика священик.
Від навчання молитвам священик перейшов до абетки. Хвича виявляв великі здібності. Незабаром він оволодів грамотою і навчився співати. Давидові псалми й одкровення пророків він читав вільно. Це дуже тішило отця Маркоза. Він не спускав очей з дитини і навіть при обході пастви завжди брав його з собою.
VIII
Минуло півтора року. Хвича став своїм в родині Дабадзе. Чоловік і дружина полюбили дитину, як рідну. За цей час хлопчик досяг великих успіхів у церковному і цивільному письмі.
— Ще рік — і він зможе замінити диякона, — жартував священик.
Якось отець Маркоз повертався додому з поїздки по приходу. Хвича був із ним. Вони піднялися на високий гірський хребет, звідки відкривалося прекрасне видовище: внизу розкинулася величезна долина, густо поросла лісом і перерізана звивистою широкою рікою; далеко на півночі, за безмежним лісом, бовваніли оповиті блакитним туманом пагорби, а над ними височіли величні засніжені гори.
— Ось це — річка Ріоні. Вона огинає розкинутий внизу ліс, — пояснював священик. — Якщо піти впродовж річки, прийдемо до безмежного моря. Там річка закінчує свій шлях. У місці впадання Ріоні в море розташована фортеця Поті. Зараз у ній засів турецький паша. Але Господь пошле перемогу нашому царю, і він вижене ненависного ворога з Поті. Тоді в нашій країні запанує справжній мир і гніздо лиходіїв, викрадачів людей, буде знищене. А ось там, на півночі, де видно блакитні гори, розташоване твоє село. Твої батьки і брати живуть там. Скоро я влаштую свої справи і відвезу тебе до рідних; а до того ти якраз закінчиш навчання, — ласкаво зауважив священик.
Слова отця Маркоза змусили сильніше забитися серце хлопчика і роз’ятрили задавнену рану. Малюк спрямував погляд до далеких, оповитих туманом гір. Він згадав рідні місця: гори, вкриті лісом, широку долину і Техурі, що протікала по ній. Згадав рідну домівку... Батьківський двір... Ось велика яблуня перед будинком... Вона вся рясніє плодами. І якими смачними були ці рожеві яблука! А ось і величезне горіхове дерево... Батько і брати... А ось і мати... Але як тільки Хвича згадав її, серце його стислося від болю, кров вдарила в обличчя, з очей закапали пекучі сльози. Адже він ніколи не забував свою матір! Вона завжди була у нього перед очима.
О, який світлий сон він бачив нещодавно! Ні, це був не сон, а майже явина. Біля будинку стояла мати і тримала щось у руках. Побачивши Хвичу, вона зронила те, що тримала, і кинулася до нього, розкривши обійми. Хвича хотів побігти до неї назустріч, щоб вона взяла його на руки, як не раз бувало раніше, але чомусь не міг зрушити з місця. Він затремтів усім тілом і прокинувся. «Мамо, мамо!» — скорботно вигукнула дитина, відчуваючи, що серце завмирає; та мами ніде не було. Весь у холодному поту, лежав він у ліжку; обважніла голова йшла обертом. Хлопчик не відразу прийшов до тями і довго не міг зрозуміти, де він. Страх охопив його. Хвича розплакався. О, як гірко він плакав!
«Можливо, що мама зараз дивиться з однієї з цих гір сюди, але я її не бачу. Напевне, і вона мене не бачить», — думав хлопчик, заливаючись сльозами.
— Не плач, дитинко, — заспокоював його отець Маркоз, глибоко зворушений сльозами хлопчика. — Я відвезу тебе до рідних; нікому не довірю, сам повезу. Ось посаджу на цього мула і поїдемо! Не думай, що твій дім далеко, всього-на-всього день шляху. Якщо виїдемо рано-вранці, ввечері вже будемо там. Ну, йди сюди, сядь зі мною на мула!
— Ні. Я краще піду пішки, — відповів хлопчик. Він ледве стримував сльози.
Сонце зайшло. Хвича потроху заспокоївся. Вони спустилися з гір.
— Ну, скажи мені, як називається ця низина? — запитав священик.
— Тахогані, — бадьоро відповіла дитина.
— Молодець, правильно! — зрадів отец Маркоз. — А он той схил?
— Гвердоула, — випалив Хвича, не давши священику договорити.