— Так, мій любий! — зрадів той. — А за Гвердоулою?
— Чорний Потік.
— А далі?
— Ліс.
— За лісом?
— Ваке-Карі. За ним — хребет Хуладгмула. Там стоїть церква, а за церквою — уже наш будинок.
— Ти прекрасно знаєш ці місця, — з задоволенням сказав отець Маркоз. — Якщо відпустити тебе, доберешся сам додому?
Хвича задумався.
— Якби було трохи світліше, я б дійшов, — невпевнено відповів він.
Священик посміхнувся. Його особливо радувало те, що печаль хлопчика, викликана спогадами про матір, розсіялася. Отець Маркоз всіляко намагався розважити дитину.
— Якщо вже ти такий молодець, перекажи те місце з діянь апостолів, яке я дав тобі прочитати на днях.
— З самого початку? — жваво запитав Хвича.
— З самого початку.
— «Я зі святим духом твоїм», — пролунав у лісі дзвінкий дитячий голос.
— Так, так, — підбадьорював священик. — А тепер псалом Давида.
— «Благословен гряди в ім’я Господнє...» — як пісню, почав хлопчик.
— Не поспішай, говори чіткіше, — ласкаво повчав отець Маркоз.
— «Послання до филип’ян... Від свято... о... го апостола Павла... чи…та... ння» — проскандував Хвича.
— Так, так, — підтримував його священик.
— «Браття... зрадійте... віч... ного Господа Бога... паки... зрадій... те!»
— Це треба співати низьким голосом, — зауважив Маркоз.
— «Смирен... ня ваше нехай буде явно серед людей», — сміливо продовжував дитячий голос.
— Тут треба взяти тоном вище, — поправив старець.
— «Господь поблизу нас», — проспівали вони вдвох.
— Молодець, синку! Раз ти такий учений, прочитай мені і вірш Руставелі!
— Який саме вірш? «Маю ще неоціненні?» — з готовністю спитав Хвича.
— Все одно. Якщо хочеш, скажи «Маю ще неоціненні...»
— Гаразд.
Захоплено прочитав хлопчик.
Отець Маркоз був у захваті.
«Як це безбожно — відірвати дитину від рідної землі і продати в Туреччину, — думав священик. — Моя нещасна батьківщина! Хіба мало, що тисячі твоїх синів полягли в боротьбі з ворогами, які оточили тебе? Невже і ті захисники твої, що залишилися живими, через наше духовне убозтво повинні стати здобиччю невірних!»
— Знай, синку, що цей вірш склав понад п’ятсот років тому наш прославлений співвітчизник, — натхненно почав Маркоз, — він залишив його нам як заповіт. Але, на сором наш, ми не тільки не слідуємо цьому завіту, але, навпаки, порушуємо його! Що сказав би наш знаменитий предок, якби він своїми очима побачив усі ті гидоти, які творять наші пани?! Ти сам ледь не став жертвою злодійства, але Бог допоміг нам вирвати тебе з пазурів гвалтівників, — із сумом завершив він і після короткої паузи продовжував: — Що ж, малюк, може, ти мені розкажеш ще один вірш?
— А який? «В чому суть твоя, о світе?..» — жваво запитав хлопчик.
— Добре. Скажи мені «В чому суть...» — охоче погодився священик.
Знову захоплено прочитав Хвича.
— Ти і це добре запам’ятав, — похвалив хлопчика отець Маркоз. — Воістину, людину, зраджену людиною, не залишить Господь, він врятує її. Сподіваюся, що Всевишній помилує і нас. Боже! — він здійняв руки до неба, — даруй перемогу Іраклію і Соломону Багратіоні. Дай їм силу здолати ворога і кожного, що творить зло. Хай славиться ім’я твоє! На жаль, мій сину, — раптом опам’ятався священик, — все це добре, та ось ніч застала нас на півдорозі. А ночі зараз темні. Де ми зараз?
— Наближаємося до Чорного Потоку.
— Правильно, синку! Проїдемо швидше ліс, і тоді ми майже вдома. Не бійся! Е-ех, дивовижний у нас народ! Яке б нещастя не звалилося на людину, з якою б перешкодою вона не зустрілася, варто їй випити вина — і вона забуває про своє горе. І чого ми так затрималися за столом у Лукаії? Бідолашний поховав дружину та ще стільки грошей витратив на поминки! Я, звичайно, не міг образити його відмовою — пили за упокій небіжчиці. Змушені були затриматися, а тепер доводиться тягнутися по лісу в глуху північ, — скаржився Маркоз.