Жінка зойкнула, відштовхнула насильника і підвелася. Та він міцно обхопив її за шию і спробував поцілувати. Несподівано хтось з такою силою вдарив османа по спині, що він відсахнувся від полонянки. Гасан у нестямі від люті обернувся. Перед ним стояв невільник у рваній чосі, з повстяною шапочкою на голові. Обличчя його було спотворене гнівом.
— Ах ти, язичнику! Хіба їй мало горя і принижень? Ти хочеш ще й зганьбити її? Я б надів на тебе бабину хустку за таке геройство! — блиснувши очима, крикнув невільник.
— Як ти посмів, гяур, доторкнутися до мене? — засичав осман і схопився було за батіг, що стирчав за поясом; але не встиг він навіть взятися за рукоять і замахнутися, як уже валявся на палубі.
Зчинився страшний переполох. Невільниці несамовито волали. Збіглися наглядачі й стали нещадно бити юнака, який заступився за жінку. Зневірений невільник вирвав у наглядача батіг і почав шмагати нею направо і наліво. Та самому юнакові теж довелося важко: османи накинулися на нього, і незабаром його напівгола спина здулася і вся посиніла від побоїв. Однак він встиг все ж збити з ніг ще кількох наглядачів. Не залишилися байдужими й інші невільники. В османів полетіло все, що тільки могло потрапити під руку.
На гамір збіглися работорговці й озброєна охорона. З’явився і капітан.
— Що тут відбувається? Що трапилося? Заспокойтеся, прокляті! — заволав Алі-Юсуп.
Побачивши охорону, невільники притихли.
— Ось цей, ось цей, ефенді! — вказав один з наглядачів на невільника з закривавленою спиною. — Це він затіяв бійку і перший ударив Гасана.
— Та це ж невільник Зайдола! — почулося кілька голосів.
— Він призвідник! — закричав Ібрагім. — Сто батогів йому за це!
— Стривай, не поспішай. Дізнаємося, в чому справа? — порадив Алі-ефенді.
— Які там сто? Він уже всі двісті отримав! З’ясуємо, через що все почалося? — обурювався Зайдол.
— Зазвичай таке неподобство на кораблі неприпустиме. Невільники побили навіть кількох моїх матросів! — обурювався капітан.
— Османи! — закричав у розпачі сивий невільник. — Не ганьбіть себе! Не будьте звірами! Досить нам принижень! Інакше знайте: ми загинемо, але й вас відправимо на дно моря! Все одно нам нема на що вже сподіватися! Відкинуті Богом і людьми, ми і без того приречені на загибель!
Сивого грузина підтримали й інші полонені.
— Нехай нас переріжуть, — втрачати нічого: все одно не жити нам на цьому світі! — кричали невільники.
— Та тихше ви, замовкніть! Заспокойтеся, дайте розібратися! — намагався перекричати всіх Алі-ефенді.
Та не так-то легко було вгамувати полонених, які втратили терпіння й розперезалися. Потроху стали з’ясовуватися причини бунту.
— Не можна, не можна так поводитися, клянусь аллахом, — статечно промовив Алі-Юсуп. — Це неприпустимо. Гасан, безумовно, неправий. Не можна було так непристойно поводитися з жінкою, та ще при світлі дня.
— Як він посмів доторкнутися до неї?! — гарячкував рябий Зайдол. — Гасан не мій наглядач! За яким правом він причепився до моєї невільниці? Я знаю: його підмовив Ібрагім!
— Та ти що? У своєму розумі? — вигукнув Ібрагім. — Я тут при чому? Це все — твої витівки! Адже ще хвилина, і я виграв би в нарди твого ахалціхця.
— Я вимагаю, щоб твої наглядачі не посміли більше чіпати моїх невільників! — горлав Зайдол, раз у раз торкаючись рукояті закладеного за пояс пістоля.
— Де це чувано? Бійся аллаха! — гарячкував Ібрагім. — Зрозуміти не можу, правовірні, що за витівки приписує мені ця людина?! Ми грали в нарди там, у каюті; я й кроку звідти не зробив, а він тепер все валить на мене!
— Ну, всі ви гарні! Хіба це достойно вас, купці? — втрутився капітан. — Спочатку я теж дещо погарячкував і забув, що гюрджі — народ запальний. З ними треба бути дуже обережними. Жарти геть, — не слід було доводити полонених до відчаю. Інакше всі ми можемо постраждати. Хіба не траплялося, що невільники топили корабель?
— Ось розумник! А про що ти думав, коли кликав варту, щоб розправитися з ними? — зауважив Алі-Юсуп-ефенді. — Не гарячкуй і пам’ятай: поспішність і розгубленість ніколи до добра не призводять. Чим більше будеш кричати й обурюватися, тим гірше. Треба суворо покарати наглядачів, щоб вони не сміли ображати полонених, особливо жінок. А висадимося в Стамбулі, ступимо на землю, тоді хоч шкуру з них здирайте, хоч вбивайте, — хто завадить?! Але тут, на кораблі, дурень, однією помилкою можна погубити не тільки себе, а й ще багатьох.
Алі-ефенді і капітан обійшли невільників. Одних вони підбадьорили, іншим пригрозили і врешті-решт зуміли всіх втихомирити.