XI
Впевнено розсікаючи морські хвилі, корабель плив уперед. Світило травневе сонце, вітаючи своєю збайдужілою посмішкою море, корабель і злощасних полонених.
Жінка, ображена вчора наглядачем Гасаном, як і раніше сиділа біля щогли. Хустка на її обличчі була напіввідкинута. Сьогодні вона не плакала і лише печально дивилася на неозоре море.
Поруч із жінкою сидів хлопчик років десяти і гриз суху хлібну шкоринку. Обличчя в нього було худе, очі — червоні від сліз. Це був Хвича, зрадницьки захоплений невідомими біля берегів Чорного потоку і тієї ж ночі переправлений до потійського паші. Паша подарував дитину Алі-Юсупу-ефенді. На кораблі хлопчик пригорнувся до полоненої Саломе і ні на крок не відходив від неї. Алі-ефенді поки цьому не заважав.
— Хочеш ще шкуринку? — ласкаво запитала жінка хлопчика.
— Я дам йому не шкуринку, а м’якого хліба, — пролунав чийсь голос. Перед ними стояв ахалціхець Резо з двома круглими хлібами в руках.
Саломе почервоніла й опустила очі.
— Навіщо турбуєшся, Резо? Я нагодую його, — соромливо сказала вона.
— Яке ж тут занепокоєння? Скрутно мені довелося вчора, коли на мене накинулися наглядачі, а тепер чого мені турбуватися? Недарма кажуть: «Не було б щастя, та нещастя допомогло». Так зі мною і сталося, Саломе, — продовжував Резо. — Правда, мені вчора трохи поперчили спину, зате сьогодні мій хазяїн дав мені замість однієї хлібини цілих дві, та й обіцяв, що і надалі щодня даватиме стільки ж. Я думав, що він почне переслідувати мене, але вийшло навпаки: відкликав мене вбік і почав хвалити: «Молодець, молодець!» — і навіть поплескав по плечу. Коли вони стануть хвалитися своїми подвигами, нехай згадають і про мене, падлюки, — тихо додав Резо, відламав чималий шмат хліба і дав хлопчикові.
— На, Хвичо, їж, синку, — ласкаво сказав він. — Навіщо тобі сумувати, малюк? Ти обживешся на новому місці, пізнаєш народ, вивчиш мову. Хто знає, можливо, коли-небудь станеш великою людиною, і в твоєму домі буватимуть такі пани, яких ти і вві сні не бачив! Зовсім інше очікує нас, нещасних! Якщо я проживу на чужині тисячу років і мене будуть обсипати золотом і сріблом, я і тоді не забуду рідний дім, наш сад, не забуду мою крихітку Пуцу... Вона приносила мені в глечику воду і щебетала: «Тату, тату, я принесла пити...» О, нехай краще помре твій нещасний батько, доню! — Резо вдарив себе в груди кулаком і заплакав.
— О, мій сину! Нехай краще поховають твою матір! — гірко заголосила Саломе.
Заридав і Хвича. Сльози, що котилися по його щоках, падали на хліб.
— Хотілося мені сказати тобі що-небудь на втіху, Саломе, та не вийшло! — зніяковіло сказав Резо. — Тяжка наша доля. Як не кріпися, горя і сліз не позбутися!
— Клянуся Богом, Резо, — з гнівом і сльозами в голосі дорікала Саломе, — якщо б мене викрали турки, я б не так журилася. Мене вбиває думка про те, що так вчинили зі мною мої ж співвітчизники. Пресвята Богородице, позбав свого покровительства князя Олександра Цверадзе і його нащадків! О-ох, нехай отрутою для нього обернеться хліб-сіль.
— Коли ти потрапила в княжий дім, немає нічого дивного в тому, що князь не пощадив тебе, — відповів Резо. — А мене вони захопили сонного в горах, а то наплакалися б їхні матері. Але тепер уже пізно жалітися! Дякую тобі, Господи; певно, така моя доля! Скажи, Саломе, що ти знаєш про Хвичу?
— Ця бідна дитина, виявляється, була двічі викрадена, — почала розповідати Саломе. — Спочатку з рідного дому... Але перш ніж він встиг потрапити до турків, якийсь благочестивий священик викупив його і поселив у себе. Він ставився до хлопчика добре, ростив і виховував його, як рідного сина, ні на хвилину не спускав з нього очей. Та ці безбожники напали вночі на священика, коли той повертався додому, і знову викрали дитину.
— Турки?
— Які там турки? Свої ж! Можливо, навіть сусіди священика.
— Ах, прокляті! — похитав головою Резо.
— Туркам тепер у нас не розгулятися, а свої спустошують країну. Як лисиці і шакали, нишпорять ці мерзотники всюди, і якщо їм вдається заманити кого-небудь у зручне для них місце, зв’язують, затикають рот і везуть до османів. Та відкрито розбишакувати зараз не наважуються і паші, бо, за царським наказом, викритого злочинця негайно осліплюють.
— Ах, чи живий отець Маркоз? — скрушно зітхнув Хвича.
— Скажи, малюк, священик не кликав на допомогу, коли тебе викрадали?
— Ні, він тільки застогнав і впав з мула... Ніч була темна... Мене схопили... Більше я нічого не пам’ятаю...
— Ці нелюди, ймовірно, вбили його, — з обуренням сказав Резо. — Коли людина розлютиться, вона гірша за звіра. Ні, у нас, у володіннях царя Іраклія, ніхто б не наважився на таке відкрите злодіяння! Хто там посміє продати кріпака? Адже я попався цілком випадково, — хай покарає Господь цих розбійників. Сам я — з боржомської ущелини. Влітку минулого року застряг я в ахалціхських горах і там потрапив до рук невірних. Е-ех, заспокойся, Саломе, — лагідно звернувся Резо до жінки, — з’їш хліба. Скільки не горюй, хоч каменем бий себе по голові, все одно ніякого зиску не буде! Справа наша пропаща.