Саломе взяла шматок хліба і подивилася на Резо. Він був блідий.
— Яка я тобі вдячна, — зніяковіло звернулася до нього Саломе, — що учора зі мною було б, якби не ти? — Вона не змогла продовжувати, розридалася і затулила обличчя хусткою.
— Не бійся, Саломе, — впевнено відповів їй Резо, — поки я живий, ніхто не посміє торкнутися тебе!
Жінка підвела голову, відкинула хустку. Вони подивилися один на одного, і їхні обличчя засяяли мимохідною посмішкою.
— Коли ж кінець нашим мукам? Хоч би піти швидше з цього проклятого корабля і дізнатися, що нас чекає далі. Адже скрізь є люди. Не повісять же нас? А втім, краще нехай повісять, задушать, тільки б позбутися цих образ.
— Матроси кажуть: якщо вщухне шторм, через два-три дні будемо в Стамбулі. Е-ех, нічого доброго нас там не чекає! Тут ми хоч можемо розмовляти один з одним грузинською, а в Стамбулі нас розпродадуть, як великодніх ягнят, і розлучать.
— Горе мені! Я й не подумала про це! — в розпачі вигукнула Саломе і з благанням поглянула на свого захисника. — Невже не можна влаштувати так, щоб нас не розлучали? — запитала вона, не зводячи погляду зі зблідлого Резо.
— Спробую, якщо вдасться, дорога! Після того як я провчив негідника-наглядача, господар дивиться на мене милостиво. Я попрошу його, щоб нас не розлучали.
— Я хочу бути з вами, я від вас не піду! — вигукнув хлопчик і з надією подивився на Резо і Саломе.
— Хвичо, дорогий синку! Горе твоїй нещасній матері! — ласкаво промовляла Саломе, притискаючи хлопчика до грудей. — Резо, ти чуєш, що каже цей бідолашний сирітка, принижений, як і ми, цими безбожниками? Що чекає нас попереду, на що нам, злощасним, сподіватися?! Ми тільки повинні молити Бога, щоб нас не розлучали. Бачиш, і дитина теж втішає себе цим... О Господи! — голосила Саломе.
Горе зовсім зломило Саломе: знесилена, пригнічена, вона ридала. Розплакався і Резо, заплакав і маленький Хвича.
А навколо вирувало море, спінені гривасті хвилі налітали одна на іншу, билися об борт корабля і розсипалися...
XII
На невільничому ринку в Стамбулі метушився народ. Сюди були зігнані полонені, привезені для продажу з різних країн. Кого тільки тут не було?! Чорношкірі, люди з бронзовими тілами, жовтошкірі. У попередні роки більшу частину невільників складали кавказці, але тепер їх було дуже мало, і це всіх дивувало.
Частину полонених виставили на площі, інших тримали в збитих поспіхом бараках. Приходили покупці, оглядали невільників, перевіряли їхню силу, міряли зріст, торгувалися з работоргівцями, лаялися, а, зійшовшись у ціні, накидали на шию купленого невільника, як на теля, мотузку або ланцюг і гнали до себе додому. Це ганебне на наші часи явище в ті роки вважалося звичайним. Багаті купці десятками купували полонених з різною метою: одних продавали у військо, інших — в домашні слуги, третіх — на роботи в полі; а красивих жінок — в гареми.
— Слава аллаху, слава аллаху! — повільно крокуючи по площі, благоговійно повторював Гусейн-ага, відомий скупник і продавець полонених.
Гусейн-ага багато разів їздив до Аравії, в святі місця, мав славу начитаної людини і гарного знавця корану. Він носив привезений з Китаю парчевий халат, голову пов’язував білою чалмою і спирався на оздоблений золотом ціпок. Гусейна-агу добре знали в Стамбулі.
— Гусейн-ага йде! Гусейн-ага йде! — почулося на ринку з усіх боків.
Своїх невільників-грузинів пригнав сюди й Алі-Юсуп.
— Не знаю, як бути, ефенді, — доповів йому один з наглядачів, — не заспокоюється проклятий! Ніяк не хоче втихомиритися!
— Це який?
— Маленький хлопчик — подарунок потійського паші... Хвича.
— Що за Хвича? — розсердився Алі-Юсуп. — Я ж дав йому нове ім’я — Махмуд. Називай його Махмудом! Все ще плаче? Подарунок... Нічого не скажеш! Спасибі потійському паші за такий подарунок! Ну і подарунок — щедрість, нічого сказати! За ті гроші, що коштували подарунки, піднесені мною паші, я міг би п’ятьох полонених купити. А що хлопчику треба, чому він голосить?
— Побивається... Чому, мовляв, розлучили його з невільницею Зайдоли?