— А ти, Махмуде, будь обережний! Величезна ріка, яка тече у нас, це не дзюркотливі струмки твоєї батьківщини. У ній водяться такі гострозубі крокодили, що варто їм лише схопити жертву — і кісточки не залишиться.
Почувши про дзюркотливі струмки, Хвича згадав річку Техурі, згадав рідні місця... «Де ж тепер наші кози? — промайнуло в свідомості дитини. — Хто тепер їх виганяє на пасовище? Як живуть батько й мати, пам’ятають чи забули мене? Чи залишився живий отець Маркоз? А де Маріка? Лерцаміса?..»
Він згадав грушу в садку отця Маркоза, яку так любив. Щоранку хлопчик підходив до молодого деревця, вітав його, розмовляв з ним, як з другом, а йдучи додому, прощався. Пригадав Хвича і подорож на кораблі, згадав Саломе і Резо, котрі пестили його, як рідного сина, ділилися з ним останнім шматком. Як гірко було розлучатися з ними! О, скільки він тоді плакав! Такого горя Хвича не відчув навіть при першому викраденні. Все згадала дитина, і очі її наповнилися слізьми.
Алі-бей помітив це... Він немов прочитав на обличчі хлопчика повість усього його скорботного життя. І Алі-бей ніжно приголубив хлопчика.
Хвича гірко заплакав.
XIV
Минуло тридцять років.
На східній околиці міста Каїра, на голому схилі хребта Мокаттам, гордо височить фортеця Саладіна з високими вежами і товстими стінами.
Одного разу площа перед фортецею заповнилася народом. Тут зібралися найпрославленіші представники мамелюків з усіх областей Єгипту. Це були беї, тисяцькі, сотники й обрані воїни. Мамелюки снували по площі, збиралися групами, сперечалися. Одні хвилювалися, інші розмовляли спокійно. Було зрозуміло, що треба вирішувати якесь вельми важливе питання.
І ось на одній із веж фортеці замайорів прапор. Мамелюки вітали його гучними вигуками. Суперечки і розмови відразу вщухли, і воїни почали шикуватися по загонах. Посередині площі вишикувалися піші, а по боках — кінні. Всі були озброєні.
Минуло небагато часу, і на мурі з’явилися беї. Вони звернулися з привітанням до війська. Мамелюки відповіли їм захопленими вигуками.
Незабаром винесли ноші під пишним балдахіном. Мамелюки завмерли. Насалик встановили на стіні. З них повільно зійшов сухий білобородий старець у простому халаті. На голові його біліла чалма, на перев’язі висіла оброблена золотом крива шабля. Це був Омер-бей-Саїд, глава мамелюків, обраний після смерті Алі-бея.
Омер-бей подав прислужникам знак прибрати ноші, поправив шаблю, підійшов до краю зубчастої стіни і привітав воїнів.
— Хай живе мудрий Саїд! Хай живуть непереможні мамелюки! — гримів натовп.
Вождя оточили беї. Палким поглядом окинув Омер вишикуваних на площі вершників і піхотинців. Їх було кілька тисяч. Воїни в яскравих шатах і чалмах створювали величне видовище.
— Слава аллаху, творцеві милостивому! — урочисто виголосив Омер-бей і підніс руки до неба. Голос у нього був чіткий і гучний.
— Слава Аллаху! — відгукнулися вояки.
— Хай живуть переможці-мамелюки! — виголосив Омер-бей-Саїд.
Захоплені вигуки не змовкали ні на хвилину. Омер-бей почекав деякий час і, коли запанувала тиша, звернувся до присутніх на площі:
— Мамелюки!
Воїни затамували подих. Застигли навіть коні.
— Прапор пророка осяваяє наше воїнство. Ворогів лякає геройство і відвага мамелюків. Від падишаха до правителя диких хартумських племен — всі скрегочуть зубами в безсилій люті і заздрості. Та пророк поки не позбавляє нас своєї милості й допомагає нам давати ворогам відсіч. Прапор пророка гордо майорить над нами. Пророк стане нашим покровителем і надалі, якщо ми будемо одностайні, мужні і самовіддані.
— Хай живе Омер-Саїд! Хай живе воїнство мамелюків! — не змовкали гучні вигуки.
— Мамелюки, сини мої, — продовжував Омер-Саїд, — усім вам відомо, що наша надія й опора, після аллаха і його пророка, — наша правиця і наш клинок. Та ми з досвіду знаємо, що, якою б не була сильною наша рука і якою гострою шабля, яким не було б численним наше воїнство, воно безсиле, якщо його не поведе достойний вождь. Мамелюки, одна з наших переваг завжди полягала в тому, що ми вміли вибирати достойних проводирів. Ми не зважали на походження і родовитість. Розумом, відвагою і відданістю справі повинен відрізнятися наш вождь. Сьогодні ми всі у великому горі: пророк закликав до себе славного воєначальника, самовідданого мамелюка, правителя Фів — Багир-бея. Зараз душа Багир-бея пізнає солодкість раю, а оновлена істота його перебуває серед гурій. А нам, залишеним на цьому світі, потрібен ватажок, який міг би замінити його. Ми повинні обрати нового сардара[34] замість покійного Багир-бея. Назвіть, брати, гідного наступника. Щоб були нам захистом великий аллах і пророк його доти, поки це безхмарне небо простягається над Єгиптом і великий Ніл котить до моря свої цілющі хвилі. Слава Аллаху, милостивому, який відпускає нам наші гріхи! — здійнявши вгору руки, закінчив Омер-бей-Саїд.